Він відчуває дерево, як бандурист – струни бандури, як мати – дитину. Про це може розповідати годинами. Перш, ніж звичайна дошка з липи чи клена стане картиною, одухотвореною його натхненням, перш, ніж пласка поверхня набере бажаної опуклості, руки Майстра довго чаклуватимуть біля неї. Мисливий різець зачистить все зайве, вималювавши задум різьбяра, надавши потрібної форми. Дерево піддається не кожному. Але в його руках стає податливим. Майстер подарує йому друге життя.
Юрій Дяченко – лікар і митець в одній особі. Вважається, що художні відкриття відбуваються десь на межі чи в поєднанні професій, якщо є талант, якщо особистість неординарна. І потрібен тільки поштовх, випадок, щоб приховане бажання творити раптом прокинулось, розквітло, щоб з’явився сенс творення. Іноді людина іде до цього все життя. Як кому пощастить.
Народився Юрій Дяченко 1954 року у Гайсині, в інтелігентній родині. Мати, Катерина Олексіївна, 40 літ очолювала дитяче відділення райлікарні. За самовіддану працю нагороджена орденами Леніна і Жовтневої революції. Юрій теж вирішив стати лікарем. Закінчивши Вінницький медичний інститут, отримав призначення у ту ж Гайсинську районну лікарню. З дитинства захоплювався спортом, туризмом, радіотехнікою, книгами. Перечитав все про тваринний і рослинний світ планети. Неспокійна романтична натура хлопця кликала його у мандри. Подорож у Карпати після закінчення вузу відкрила для нього мистецтво різьблення, здавна відоме у цьому загадковому краю, де сама природа надихає на творчість. Надивившись на карпатські ліси та на взірці краси рукотворної, захотів сам спробувати. Відтоді і почалось: вдень – робота, вечорами і ночами – творчість. «Бабуся», «Знахарка», «Єва», «Лісовичок» − перші роботи Юрія Дяченка. У 1989 році закінчив факультет декоративно-прикладного мистецтва Московського університету мистецтв ім. Н.Крупської. Період 80-х років – це пошук свого стилю, опанування плоско-рельєфної і горельєфної техніки.
У 1996 році відбулась перша персональна виставка Юрія Дяченка у Вінницькому художньому музеї, а наступного року – вже у Києві, у виставковій залі Українського фонду культури. Відкрив її майстер слова український поет Борис Олійник. За словами гайсинчанина, лауреата Шевченківської премії, художника Андрія Чебикіна «майстерність і постійна творча праця виводить Юрія Дяченка у коло прекрасних художників».
Згодом таких виставок буде чимало – у художньому та у краєзнавчому музеях Вінниці, в обласному центрі народної творчості, у Києві. Великим успіхом користувались роботи біблійної тематики, на які майстра надихнула, як він сам розповідає, творчість Гюстава Доре (французького гравера, скульптора, живописця «найвеличнішого ілюстратора ХІХ ст.», який ілюстрував Байрона та серед багатьох інших видав книгу-альбом «Історія святої Русі»).
Сюжети священної історії, зображення християнських святих у трактуванні православного канону, різьблені іконостаси, виконані Юрієм Дяченком у давніх традиціях українських сніцарів (тих давніх слюсарів і ковалів, які виконували найтоншу роботу пов’язану з обрамленням ікон, облаштуванням храмів), − усе викликало непідробний інтерес відвідувачів українських та закордонних. «Христос-Спаситель», «Богородиця», «Напрестольний хрест», «Різдво», «Євангелісти», − ці та інші різьблені картини притягували до себе, наче магніт. Деякі з них розійшлись по приватних колекціях в Німеччині, Ізраїлі, Польщі, Голландії, Канаді, Росії та Україні.
Персональна виставка Юрія Дяченка «Дума про Україну», яка проходила у Вінницькому обласному краєзнавчому музеї, мала широкий резонанс. В газеті «Урядовий кур’єр» йшлося про те підґрунтя, на якому зростає національний митець, – про родину, про подільський край, про повернення до витоків української історії, зокрема, доби Гетьманщини. Його твори «Обідня пора», «Чумаки», «Грибники», «Лірник», «Пишуть козаки листа турецькому султану», його лик Миколи Чудотворця, одного з найшановніших святих в світоглядних оберегах українців, портрети гетьманів, – ці та інші роботи з українського життя і побуту ненав’язливо, хоч і дуже яскраво, з гордістю і любов’ю вибудовували образ України – звичайної і буденної, а водночас духовної, працьовитої, вільнолюбної. Такою різною і неповторною бачить її митець.
«Жодна з його робіт не залишає байдужим і відзначається глибиною задуму та майстерністю виконання… В арсеналі митця − розмаїття різних технік. Ґрунтовне знання матеріалу – липи, берези, дуба, груші. Водночас він перебуває у пошуку нових підходів, нових сюжетів. Зокрема, нині розробляє тему абстракціонізму в техніці різьби» (Олег Чебан, газ. «Урядовий кур’єр» 2009 р. 09.Х.).
Наступну виставку, яку відкриють в обласному центрі народної творчості до Дня козацтва у 2010 році, Юрій Олександрович назве «З Україною в серці».
До своєї Шевченкіани Юрій Дяченко йшов багато років. Це були роки духовного зростання та опанування різьбярської майстерності, а також осягнення того поета, якого знав з дитинства, зі школи. Перечитуючи рядки, сповнені болю і гніву, з висоти свого людського і мистецького досвіду, все більше утверджувався в думці, що Тарас Шевченко – для всіх поколінь.
Не дуріте дітей ваших,
Що вони на світі
На те тілько, щоб панувать…
Бо невчене око
Загляне їм в саму душу
Глибоко! Глибоко!
– Ви подивіться, наскільки він сучасний! Він же все сказав про нашу добу… Таке враження, що все передбачив. Він і справді є українським пророком.
Ці думки Юрія Олександровича настільки суголосні з моїми! Та що там – з моїми! Це істина.
«Кобзар» у нього – скрізь, куди не глянь. Коли ми разом з начальником відділу культури і туризму Гайсинської РДА Миколою Ричковим та керівником кіностудії Петром Литвинюком зайшли до невеличкої майстерні Дяченка, то перше, що впало в очі (крім робіт, звичайно) – це були твори Шевченка або книги про нього: невеличкий «Кобзар» 1983 року видання, «Доля. Книга про Тараса Шевченка в образах та фактах» Валерія Шевчука, «Тарас Шевченко. Життя і творчість» В.Х. Косяна та Г.П.Паламарчука, а ще ж «З української старовини» Д. Яворницького та «Український живопис. Сто вибраних творів», − словом, все те, до чого повсякчас звертається майстер під час роботи.
Всі вони лежали на столику, оббитому залізом, поруч з різцями та іншим робочим інструментом, або ж зручно розміщалися на кількох полицях. Коли згодом, роздивившись закінчені і незакінчені роботи, зайшли до хати – знову ж на столі в робочому кабінеті лежав «Кобзар» − цього разу поруч з енциклопедіями, книгами з мистецтвознавства.
– І знаєте, в мене була, так би мовити, трирічна творча перерва. Розчарування, внутрішнє невдоволення собою, порожнеча… Вивели мене з цього стану ілюстрації Опанаса Сластіона і вірші Тараса Шевченка. Ось гляньте, − яке воно мені миле! − Юрій Олександрович показує свою роботу «А онде під тином опухла дитина». Захотілось відтворити в дереві те, що Сластіон зумів передати малюнком. А потім як пішло… щовечора біжу в майстерню. А там − до ночі. І часу не помічаю.
Воно й не дивно, що саме Сластіон направив… Творчість українського маляра і графіка стала своєрідним мостом через століття між поетом Шевченком і майстром Дяченком. Опанас Сластіон навчався у тій же петербурзькій Академії мистецтв, що й Шевченко, відшукав по гарячих слідах чимало відомостей про Тараса Григоровича, згодом вивчав матеріали про українське козацтво, а коли працював викладачем Миргородської художньо-промислової школи, їздив по Україні, змальовуючи і збираючи зразки народного мистецтва та усної народної творчості. Записані ним на фонографі спів і гра кобзарів були використані Філаретом Колессою у книзі «Матеріали до української етнології». Сам Сластіон, як згадують сучасники, «артистично виконував думи» і підготував матеріал до книги «Українські народні думи» та альбоми української і запорізької старовини. Писав статті про кобзарство і кобзарів, з їхніми портретами. Ілюстрував твори Т. Г. Шевченка, зокрема «Гайдамаки» та «Катерину». Його краєвиди і жанрові сцени («Українка», «Проводи на Січ», «Миргород», «Зима на Чернігівщині», «На Волині» та ін.) мають виразний національний характер. Не дивно, що Юрій Дяченко, закоханий у тему кобзарства, саме творчість Сластіона обрав собі за взірець.
Майстер гладить кожну роботу, як улюблене дитя.
– Дуже люблю кобзарів, − признається Юрій Олександрович.
Грає кобзар, виспівує –
Аж лихо сміється…
Була колись гетьманщина,
Та вже не вернеться.
Було колись – панували,
Та більше не будем!
Тії слави козацької
Повік не забудем!
«Самійло Яшний», «Хведір Кушнерик», «Дмитро Скорик», «Петро Сіроштан», «Женись на вольній волі, на козацькій долі» − це його улюблені герої – лірники, бандуристи, носії народної думки і пісні. На початку встановлення радянської влади їх намагались або «перевиховати», або знищити, як таких, що своїм яскравим національним колоритом та сумовитим виконанням ніяк не вписувались у бадьорі піснеспіви драматичних тридцятих. Спочатку кобзарів викурювали постановами про жебрацтво та обов’язковий реєстр інструментів в НКВС, а потім, зібравши, ніби на з’їзд, розстріляли разом з малими поводирями. Тільки деяким, що в силу певних причин не втрапили на це трагічне зібрання, вдалось вижити.
Вражає тонкий психологізм характерів народних співців, створених Юрієм Дяченком. Всі вони – романтики: то зажурені, то відчайдушні, але завжди свідомі своєї місії – нести людям правду піснею і словом. Розкуйовджене волосся, поетична задума, гіркий усміх – у кожного своє болюче, сокровенне. Рядками Шевченкового «Кобзаря» здебільшого називає Юрій Дяченко свої роботи: «На могилі кобзар сидить», «Я різав все, що паном звалось» (рядок із поеми «Варнак», герой якого є прототипом подільського месника Устима Кармелюка).
– Ще подумаю, як назвати цю роботу, – Юрій Олександрович показує солдата-інваліда, біля якого притулився собачка з покаліченою ніжкою.
Демократизм і людяність Шевченкових творів, такі близькі майстрові за духом, ще довго спонукатимуть до творчості.
– Ви ж знаєте, що творчість не прогодує. Тим паче, це не ікони, на які завше є попит, − каже Юрій Олександрович. Але мушу робити оцих неприкаяних Шевченкових бандуристів, козаків, месників. Бо хочеться розказати саме про них. Хто ж про це повідає, як не ми, українці?
Серія картин «Гетьмани України» органічно вписується у різьблену Шевченкіану Юрія Дяченка. Їх створенню передує копітка робота автора над собою: вивчення історії України, її визначних постатей, діяльність яких впливала на вибір українського шляху і тому опинялась в полі зору Тараса Шевченка як провідника нації.
Ось непереможний «Петро Сагайдачний», за якого козацтво стало могутньою військовою силою і запанувало на Чорному морі. Ось суперечлива постать Івана Мазепи. Намагаючись зробити з України європейську державу, він доклав чимало зусиль для розвитку культури та духовності українського народу. Його спроба реалізувати ідею самостійності української держави не вдалась. Впродовж століть намагались знищити навіть пам’ять про Мазепу. Але ідея незалежності жевріла серед українців.
Кожен з цих трьох гетьманів, на думку істориків, становить цілу епоху.
Народний улюбленець Петро Дорошенко, оспіваний у віршах Шевченка, в добу Руїни разом з Іваном Сірком, очолив народне повстання. Ціною неймовірних зусиль йому вдалось, хоч ненадовго, об’єднати розшматовану Україну.
Всі вони (13 гетьманів) вирізьблені Юрієм Дяченком, – не просто майстром, а патріотом України, який вносить і свою лепту у розвиток духовності тієї держави, за яку боролись українські гетьмани. Кожен по-своєму, звісно.
Про наше одвічне, проблемне, українське, можна говорити з Юрієм Олександровичем до безконечності, аби тільки час знайти. Освічений, думаючий, лікар і майстер, він дивує своєю ерудицією, вражає інтелектом. Дивується, що іноді люди, причетні до мистецтва не читають, навіть митців епохи Відродження не розрізняють. «Їм що Мікеланджело, що Леонардо да Вінчі…». Всі книги, з яких складається бібліотека інтелігента Дяченка, не просто перечитані ним. Переосмислення подій історичних і сучасних, проникнення в конкретну добу, відкриття яскравих імен, – це те, що супроводжує кожного вдумливого митця. Як же тут без книг обійтись?
– Кілька робіт разом веду. Стільки, як нині, ніколи не робив. За чотири місяці – як за кілька років. Відро стружки – за два дні. Фарбу важко підібрати, − поділився своїми, тільки йому зрозумілими труднощами.
– До речі, де ж ви берете фарбу?
– Лише натуральні барвники використовую, − посміхається Юрій Олександрович, - кору дуба, горіх… Змішую, потім уже й сам не знаю, з чого зробив. Завше прагнув добитися теплого кольору. Після фарбування – воском покриваю. Дерево потребує особливого ставлення. Буває, що на малюнку – одне, а на дереві – по-другому вийде.
Не ховає майстер своїх секретів. Знати склад барви – ще не все. Це добре розуміє син Павло, який теж взявся за різець. Тепер до сімейної Шевченкіани ввійде і «Тарасик» Павла Дяченка.
– Переживаю, що не встигну зробити все задумане до ювілейної дати. Ще отого «варнака» маю допрацювати, ще «Катерину»… Стільки цікавих сюжетів у планах, стільки образів!
Із тисячі робіт – вже кількадесят картин Шевченкіани, вистражданих, болючих, милих серцю майстра, його дорогих дітей. Чи розійдуться по світу, як Шевченкові думи? Чи милуватимуть око у виставкових столичних залах? А все Україні служитимуть. Во ім’я неї і вирізьблені майстром Юрієм Дяченком, митцем нової української доби, в якій є простір для творчості, хто б там що не казав.
У різьбленні тонкім –
Шевченка лик.
За ним – народ,
за ним – вся Україна,
Яку він словом
вивів із імли…
Провідний методист ОЦНТ
Жанна ДМИТРЕНКО