Дяченко Юрій Олександрович

Дяченко Юрій Олександрович

Він відчуває дерево, як бандурист – стру­ни бандури, як мати – дитину. Про це може роз­повідати годи­нами. Перш, ніж звичайна дошка з липи чи клена стане картиною, одухотвореною його натхненням, перш, ніж пласка поверхня набере бажаної опукло­сті, руки Майстра довго чаклува­тимуть біля неї. Мисливий різець зачистить все за­йве, вималював­ши задум різь­бяра, надавши потрібної форми. Дерево піддаєть­ся не кожному. Але в його руках стає податливим. Майстер подарує йому друге життя.

Юрій Дяченко – лікар і митець в одній особі. Вважається, що художні відкриття від­буваються десь на межі чи в поєднанні про­фесій, якщо є талант, якщо особистість неор­динарна. І потрібен тільки поштовх, випадок, щоб приховане бажання творити раптом про­кинулось, розквітло, щоб з’явився сенс тво­рення. Іноді людина іде до цього все життя. Як кому пощастить.

Народився Юрій Дяченко 1954 року у Гайсині, в інтелігентній родині. Мати, Ка­терина Олексіївна, 40 літ очолювала дитяче відділення райлікарні. За самовіддану працю нагороджена орденами Леніна і Жовтневої революції. Юрій теж вирішив стати лікарем. Закінчивши Вінницький медичний інститут, отримав призначення у ту ж Гайсинську ра­йонну лікарню. З дитинства захоплювався спортом, туризмом, радіотехнікою, книгами. Перечитав все про тваринний і рослинний світ планети. Неспокійна романтична нату­ра хлопця кликала його у мандри. Подорож у Карпати після закінчення вузу відкрила для нього мисте­цтво різьблення, здавна відоме у цьому загадково­му краю, де сама природа нади­хає на творчість. Надивившись на карпатські ліси та на взірці кра­си рукотворної, захотів сам спро­бувати. Відтоді і почалось: вдень – робота, вечо­рами і ночами – творчість. «Ба­буся», «Знахар­ка», «Єва», «Лісовичок» − перші роботи Юрія Дя­ченка. У 1989 році закінчив фа­культет декора­тивно-прикладного мистецтва Московсько­го університету мистецтв ім. Н.Крупської. Період 80-х років – це пошук свого стилю, опанування плоско-рельєфної і горельєфної техніки.

У 1996 році відбулась перша персональна виставка Юрія Дяченка у Вінницькому художньому музеї, а наступного року – вже у Києві, у виставковій залі Українського фонду культури. Відкрив її майстер слова україн­ський поет Борис Олійник. За словами гай­синчанина, лауреата Шевченківської премії, художника Андрія Чебикіна «майстерність і постійна творча праця виводить Юрія Дячен­ка у коло прекрасних художників».

Згодом таких виставок буде чимало – у ху­дожньому та у краєзнавчому музеях Вінниці, в обласному центрі народної творчості, у Ки­єві. Великим успіхом користувались роботи біблійної тематики, на які майстра надихну­ла, як він сам розповідає, творчість Гюста­ва Доре (французького гравера, скульптора, живописця «найвеличнішого ілюстратора ХІХ ст.», який ілюстрував Байрона та серед багатьох інших видав книгу-альбом «Історія святої Русі»).

Сюжети священної історії, зображення хри­стиянських святих у трактуванні православно­го канону, різьблені іконостаси, виконані Юрі­єм Дяченком у давніх традиціях українських сніцарів (тих давніх слюсарів і ковалів, які виконували найтоншу роботу пов’язану з обрамленням ікон, облаштуванням храмів), − усе викликало непідробний інтерес відвідувачів українських та закордонних. «Христос-Спаси­тель», «Богородиця», «Напрестольний хрест», «Різдво», «Євангелісти», − ці та інші різьблені картини притягували до себе, наче магніт. Де­які з них розійшлись по приватних колекціях в Німеччині, Ізраїлі, Польщі, Голландії, Канаді, Росії та Україні.

Персональна виставка Юрія Дяченка «Дума про Україну», яка проходила у Ві­нницькому обласному краєзнавчому музеї, мала широкий резонанс. В газеті «Урядовий кур’єр» йшлося про те підґрунтя, на якому зростає національний митець, – про родину, про подільський край, про повернення до ви­токів української історії, зокрема, доби Геть­манщини. Його твори «Обідня пора», «Чума­ки», «Грибники», «Лірник», «Пишуть козаки листа турецькому султану», його лик Миколи Чудотворця, одного з найшановніших святих в світоглядних оберегах українців, портрети гетьманів, – ці та інші роботи з українського життя і побуту ненав’язливо, хоч і дуже яскра­во, з гордістю і любов’ю вибудовували образ України – звичайної і буденної, а водночас ду­ховної, працьовитої, вільнолюбної. Такою різ­ною і неповторною бачить її митець.

«Жодна з його робіт не залишає байдужим і відзначається глибиною задуму та майстер­ністю виконання… В арсеналі митця − розмаїття різних технік. Ґрунтов­не знання матеріалу – липи, берези, дуба, груші. Водночас він пере­буває у пошуку нових підходів, нових сюжетів. Зокрема, нині розробляє тему абстракціоніз­му в техніці різьби» (Олег Че­бан, газ. «Урядовий кур’єр» 2009 р. 09.Х.).

Наступну виставку, яку відкриють в облас­ному центрі народної творчості до Дня козацтва у 2010 році, Юрій Олександрович назве «З Україною в серці».

До своєї Шевченкіани Юрій Дяченко йшов багато років. Це були роки духовного зростання та опанування різьбярської майс­терності, а також осягнення того поета, яко­го знав з дитинства, зі школи. Перечитуючи рядки, сповнені болю і гніву, з висоти свого людського і мистецького досвіду, все більше утверджувався в думці, що Тарас Шевченко – для всіх поколінь.

Не дуріте дітей ваших,

Що вони на світі

На те тілько, щоб панувать…

Бо невчене око

Загляне їм в саму душу

Глибоко! Глибоко!

– Ви подивіться, наскільки він сучасний! Він же все сказав про нашу добу… Таке вра­ження, що все передбачив. Він і справді є українським пророком.

Ці думки Юрія Олександровича настільки суголосні з моїми! Та що там – з моїми! Це істина.

«Кобзар» у нього – скрізь, куди не глянь. Коли ми разом з начальником відділу куль­тури і туризму Гайсинської РДА Миколою Ричковим та керівником кіностудії Петром Литвинюком зайшли до невеличкої майстер­ні Дяченка, то перше, що впало в очі (крім робіт, звичайно) – це були твори Шевченка або книги про нього: невеличкий «Кобзар» 1983 року видання, «Доля. Книга про Тараса Шевченка в образах та фактах» Валерія Шев­чука, «Тарас Шевченко. Життя і творчість» В.Х. Косяна та Г.П.Паламарчука, а ще ж «З української старовини» Д. Яворницького та «Український живопис. Сто вибраних тво­рів», − словом, все те, до чого повсякчас звер­тається майстер під час роботи.

Всі вони лежали на столику, оббитому залізом, поруч з різцями та іншим робочим інструментом, або ж зручно розміщалися на кількох полицях. Коли згодом, роздивившись закінчені і незакінчені роботи, зайшли до хати – знову ж на столі в робочому кабінеті лежав «Кобзар» − цього разу поруч з енци­клопедіями, книгами з мистецтвознавства.

– І знаєте, в мене була, так би мовити, трирічна творча перерва. Розчарування, вну­трішнє невдоволення собою, порожнеча… Вивели мене з цього стану ілюстрації Опа­наса Сластіона і вірші Тараса Шевченка. Ось гляньте, − яке воно мені миле! − Юрій Олександрович показує свою роботу «А онде під тином опухла дитина». Захотілось відтво­рити в дереві те, що Сластіон зумів переда­ти малюнком. А потім як пішло… щовечора біжу в майстерню. А там − до ночі. І часу не помічаю.

Воно й не дивно, що саме Сластіон напра­вив… Творчість українського маляра і гра­фіка стала своєрідним мостом через століття між поетом Шев­ченком і майстром Дяченком. Опанас Сластіон навчався у тій же петербурзькій Академії мис­тецтв, що й Шевченко, відшу­кав по гарячих слідах чимало відомостей про Тараса Григо­ровича, згодом вивчав матері­али про українське козацтво, а коли працював викладачем Миргородської художньо-про­мислової школи, їздив по Укра­їні, змальовуючи і збираючи зразки народного мистецтва та усної народної творчості. За­писані ним на фонографі спів і гра кобзарів були використані Філаретом Колессою у книзі «Матеріали до української етнології». Сам Сластіон, як згадують сучас­ники, «артистично виконував думи» і підго­тував матеріал до книги «Українські народні думи» та альбоми української і запорізької старовини. Писав статті про кобзарство і коб­зарів, з їхніми портретами. Ілюстрував тво­ри Т. Г. Шевченка, зокрема «Гайдамаки» та «Катерину». Його краєвиди і жанрові сцени («Українка», «Проводи на Січ», «Миргород», «Зима на Чернігівщині», «На Волині» та ін.) мають виразний національний характер. Не дивно, що Юрій Дяченко, закоханий у тему кобзарства, саме творчість Сластіона обрав собі за взірець.

Майстер гладить кожну роботу, як улюбле­не дитя.

– Дуже люблю кобзарів, − признається Юрій Олександрович.

Грає кобзар, виспівує –

Аж лихо сміється…

Була колись гетьманщина,

Та вже не вернеться.

Було колись – панували,

Та більше не будем!

Тії слави козацької

Повік не забудем!

«Самійло Яшний», «Хведір Кушнерик», «Дмитро Скорик», «Петро Сіроштан», «Же­нись на вольній волі, на козацькій долі» − це його улюблені герої – лірники, бандуристи, носії народної думки і пісні. На початку вста­новлення радянської влади їх намагались або «перевиховати», або знищити, як таких, що своїм яскравим національним колоритом та сумовитим виконанням ніяк не вписувались у бадьорі піснеспіви драматичних тридця­тих. Спочатку кобзарів викурювали постано­вами про жебрацтво та обов’язковий реєстр інструментів в НКВС, а потім, зібравши, ніби на з’їзд, розстріляли разом з малими поводи­рями. Тільки деяким, що в силу певних при­чин не втрапили на це трагічне зібрання, вда­лось вижити.

Вражає тонкий психологізм характе­рів народних співців, створених Юрієм Дяченком. Всі вони – романтики: то зажурені, то відчайдушні, але завжди свідомі своєї місії – нести людям прав­ду піснею і словом. Розкуйовджене волосся, поетична задума, гіркий усміх – у кожного своє болюче, сокровенне. Рядками Шевчен­кового «Кобзаря» здебільшого називає Юрій Дяченко свої роботи: «На могилі кобзар сидить», «Я різав все, що паном звалось» (рядок із по­еми «Варнак», герой якого є прототипом по­дільського месника Устима Кармелюка).

– Ще подумаю, як назвати цю роботу, – Юрій Олександрович показує солдата-інва­ліда, біля якого притулився собачка з покалі­ченою ніжкою.

Демократизм і людяність Шевченкових творів, такі близькі майстрові за духом, ще довго спонукатимуть до творчості.

– Ви ж знаєте, що творчість не прогодує. Тим паче, це не ікони, на які завше є попит, − каже Юрій Олександрович. Але мушу ро­бити оцих неприкаяних Шевченкових банду­ристів, козаків, месників. Бо хочеться розка­зати саме про них. Хто ж про це повідає, як не ми, українці?

Серія картин «Гетьмани України» орга­нічно вписується у різьблену Шевченкіану Юрія Дяченка. Їх створенню передує копіт­ка робота автора над собою: вивчення історії України, її визначних постатей, діяльність яких впливала на вибір українського шляху і тому опинялась в полі зору Тараса Шевченка як провідника нації.

Ось непереможний «Петро Сагайдачний», за якого козацтво стало могутньою військо­вою силою і запанувало на Чорному морі. Ось суперечлива постать Івана Мазепи. На­магаючись зробити з України європейську державу, він доклав чимало зусиль для роз­витку культури та духовності українського народу. Його спроба реалізувати ідею само­стійності української держави не вдалась. Впродовж століть намагались знищити на­віть пам’ять про Мазепу. Але ідея незалеж­ності жевріла серед українців.

Кожен з цих трьох гетьманів, на думку іс­ториків, становить цілу епоху.

Народний улюбленець Петро Дорошенко, оспіваний у віршах Шевченка, в добу Руїни разом з Іваном Сірком, очолив народне пов­стання. Ціною неймовірних зусиль йому вда­лось, хоч ненадовго, об’єднати розшматова­ну Україну.

Всі вони (13 гетьманів) вирізьблені Юрієм Дяченком, – не просто майстром, а патріотом України, який вносить і свою лепту у розви­ток духовності тієї держави, за яку боролись українські гетьмани. Кожен по-своєму, звіс­но.

Про наше одвічне, проблемне, укра­їнське, можна говорити з Юрієм Олек­сандровичем до безконечності, аби тільки час знайти. Освічений, думаю­чий, лікар і майстер, він дивує своєю ерудицією, вражає інтелектом. Диву­ється, що іноді люди, причетні до мис­тецтва не читають, навіть митців епохи Відродження не розрізняють. «Їм що Мікеланджело, що Леонардо да Вінчі…». Всі книги, з яких складається бі­бліотека інтелігента Дяченка, не просто перечитані ним. Переосмислення подій історичних і сучасних, проникнення в конкретну добу, відкриття яскравих імен, – це те, що супроводжує кожного вдум­ливого митця. Як же тут без книг обійтись?

– Кілька робіт разом веду. Стільки, як нині, ніколи не робив. За чотири місяці – як за кіль­ка років. Відро стружки – за два дні. Фарбу важко підібрати, − поділився своїми, тільки йому зрозумілими труднощами.

– До речі, де ж ви берете фарбу?

– Лише натуральні барвники використо­вую, − посміхається Юрій Олександрович, - кору дуба, горіх… Змішую, потім уже й сам не знаю, з чого зробив. Завше прагнув доби­тися теплого кольору. Після фарбування – во­ском покриваю. Дерево потребує особливого ставлення. Буває, що на малюнку – одне, а на дереві – по-другому вийде.

Не ховає майстер своїх секретів. Знати склад барви – ще не все. Це добре розуміє син Павло, який теж взявся за різець. Тепер до сімейної Шевченкіани ввійде і «Тарасик» Павла Дяченка.

– Переживаю, що не встигну зробити все задумане до ювілейної дати. Ще отого «вар­нака» маю допрацювати, ще «Катерину»… Стільки цікавих сюжетів у планах, стільки образів!

Із тисячі робіт – вже кількадесят картин Шевченкіани, вистражданих, болючих, ми­лих серцю майстра, його дорогих дітей. Чи розійдуться по світу, як Шевченкові думи? Чи милуватимуть око у виставкових сто­личних залах? А все Україні служитимуть. Во ім’я неї і вирізьблені майстром Юрієм Дяченком, митцем нової української доби, в якій є простір для творчості, хто б там що не казав.

У різьбленні тонкім –

Шевченка лик.

За ним – народ,

за ним – вся Україна,

Яку він словом

вивів із імли…

Провідний методист ОЦНТ

Жанна  ДМИТРЕНКО


Виставка у світлиці: Персональна виставка Юрія Дяченка








Інші Виставки