Руденко Марія Авксентіївна

Руденко Марія Авксентіївна

Шовесни, напередодні Великодня, Марійка з нетерпінням чекала, коли бабуся Одарка почне чепурити хату, перед тим, як білити, вона неодмінно познімає зі стін і сволока старі, вицвілі витинанки і дасть Марійці гратися. А коли вже засвітяться свіжовибілені стіни, то причепить там нові, ще не бачені. Будуть на них і квіточки, і пташки, і Грона виноградні...

 — Бабка вміла гарні витинанки робити. Та й не лише вона — в нашій Слобідці багато жінок і дівчат тим древнім ремеслом  займалися, — пригадувала не раз у щирих бесідах заслужений працівник культури з с.Слободи-Яришівської, що в Могилів-Подільському районі на Вінниччині, Марія Авксентіївна Руденко.

— Коли я підросла, то пасучи в полі овець, усе не могла намилуватися — якими ж то різноманітними квіточками Бог нашу землю прикрасив! Весняні барви змінюються літніми, літні — осінніми... І все то таке неповторне. Тоді й потяглася рука до ножиць, аби на папері подовжити благословенний час цвітіння. Бачу квіти на яблуні — я їх вирізую. А он де волошки, вони ще кращі — і волошки виріжу. А там — дзвоники аж манять до себе своєю філігранністю... І так кожну квіточку хочеться мені на кольоровий папір перенести.

Минали роки, життєві заметілі замітали потроху дитячу уяву. Клопоти домашні, вчительські, громадські — все це вимагало сил, знань і часу. Тож повернулася до своїх витинанок, аж коли пішла на заслужений відпочинок.

Разом із колегою по педагогічній роботі, майстром із с.Саїнки Олександром Васильовичем Салюком вони піднесли подільську витинанку на рівень, гідний світового пошанування. Вечорами, після важкої роботи на своєму розлогому городі, після хатніх  безкінечних клопотів брала майстриня ножиці, кольоровий папір і клей та й поринала в інший, зовсім відмінний від буденного, світ. А, може, й невідмінний? Бо народжувались під її руками ті ж барвінки й чорнобривці, що віночком обрамлювали подвір'я, ті ж самі волошки й ромашки, котрі зранку схилялись перед нею в поклоні на вузькій польовій стежині, ті самі калинові кущі, які збіглися з усіх пагорбів та й зупинилися зачудовані аж над самою річкою Лядовою...

Марія Руденко. Подільська Берегиня. Горлиця... Ці слова з одного синонімічного ряду. Вони однаково ємко промовляють нам про унікальну, великої душі жінку, яка за своє довге (без одного року 90) життя зуміла піднестися від молоденької сільської вчительки до відомого діяча культури, хранительки неоціненних фольклорно-мистецьких скарбів свого народу, і все те життя, як одна (за космічним виміром) мить, пройшло в рідному селі Слобода-Яришівська. Тут зростала, зустрічала весну своєї юності, тут несла тяжке тавро дочки "ворога народу", тут одружилася зі статним офіцером Петром і виростили в парі трьох синів і дочку. Тут, разом із ріднею і односельцями зносила всі злигодні і радощі, з яких було зіткане життя, наче домоткане рядно з яскравих і похмурих барв.

Усього переповісти про заслуженого працівника культури України, цю унікальну майстриню витинанки, вишивки, народного розпису Марію Руденко — не під силу, бо то була б ціла книга.

А поки що я схиляюся над духовним багатством — альбомами з фотографіями й коментарями до них, рукописами сценаріїв свят і обрядів, які вона сама розробляла й впроваджувала в життя, численними книгами з автографами поважних авторів і збірниками, де вміщено і її кращі фольклорні дослідження та народні оповідання. І, звичайно, витинанки, котрими наша Берегиня подивувала світ — від Японії до Канади. Багато ще треба часу, щоб усе те систематизувати, описати, оформити й подати на огляд людський. Все, про що мріяла за життя Марія Авксентіївна, в ім'я чого жила й так натхненно творила, має бути гідно поціновано сучасниками й нащадками. Бо в її скарбах якраз і сконцентровано глибинний зріз української ментальності. Тут відповіді на ті одвічні запитання — хто ми і звідки пішли. Бо що, як не пісня, колядка, повір'я, казка з їх глибинною народною філософією і повчальністю може краще розкрити душу народу? Що, як не витинанка, писанка, вишивка може бути оберегом, ключем до розгадки символічного світосприймання людини, її зв'язку із Землею і Космосом?

Усе це пропустила через своє серце подільська Берегиня, збираючи по крупинці фольклор чи творячи свої декоративно-вжиткові шедеври. Я мала щастя бути посвяченою в таїнство її творчості. З першої нашої зустрічі на засіданні літературно-мистецького об'єднання "Веселка Дністрова" при редакції райгазети я ніби прикипіла душею до її витинанок. І ось уже близько двох десятків років, як умію, продовжую творити й пропагувати серед людей таке масове в минулому і практично доступне для багатьох ремесло.

Пригадую й нашу першу спільну поїздку до Києва, де Марія Авксентіївна по-материнському щиро представила мене як свою послідовницю вимогливому керівництву Всеукраїнського центру народної творчості та Спілки майстрів народного мистецтва. Вона познайомила мене й з пристрасним пропагандистом і власником найбільшої в тодішньому Союзі колекції витинанок, професором із Харкова Олексієм Петриченком, великим подвижником у справі відродження мистецтва витинанки з Прибалтики, письменником А.Марцинк'явічусом. А яким вирішальним поворотом у моєму творчому житті стали традиційні фольклорно-етнографічні ярмарки в Музеї архітектури і побуту України в селищі Пирогові, де збираються кращі з кращих майстри від народу. Коли ми приїздили на ці свята до цього музею під відкритим небом, я з гордістю спостерігала, що моя славетна землячка серед столичних світил науки і культури, як кажуть, нарозхват. Перед нею в шанобі схилялись і цілували руку титуловані професори й письменники, артисти й художники. Її витинанки — маленькі паперові дива, котрі вона там-таки нашвидкуруч вирізала, брали з собою в далекі краї зарубіжні туристи, особливо приїжджі з діаспори українці, як дрібку рідної прадідівської землі. А майстриня ніби молодшала в ті дні, ставала ще більш щебетливою й невтомною, забувала про свої вже досить кволі ноги і, наче зірниця небесна, світилася до кожного — усмішкою, піснею, приповідкою, кольорами свого народного одягу, який сама собі гаптувала.

Та й, нарешті, таки стала зорею, адже з подання ради ветеранів 241 стрілецької дивізії, з якою Марія Руденко підтримувала тісні зв'язки як її літописець, астрономи назвали нововідкриту планету Горлицею. Нагадаю, що "Горлиця" — то створений 40 років тому нашою землячкою фольклорно-етнографічний ансамбль, який і понині діє в селі вже під керівництвом її послідовниці Зінаїди Багрій.

Відлетіла наша Горлиця в небесні сади в 2003 році, посеред спекотного травневого дня. Ховали її за всіма християнськими канонами та з особливими почестями, якими удостоюють лише таких заслужених й багатих душею людей. Але раз-по-раз, коли я торкаюся душею тої багатої спадщини, переданої сином Валерієм Петровичем Руденком для створення в нашому районі музею, мені здається, що розмовляю з живою моєю навчителькою. Такі люди не помирають, бо творіння їхніх душ і рук служитиме ще довгі-довгі роки, пов'язуючи золотими нитками віки минулі і прийдешні.

Наприкінці 2003 року запрацював Могилів-Подільський музей етнографії та народної творчості імені Марії Руденко. Це вже ніби підсумок подвижницько-мистецької діяльності майстрині, увіковічений і в експозиціях цього культурного осередку.

Марія ГОЦУЛЯК,

директор музею етнографії та народної

творчості імені Марії Руденко, член НСМНМУ

м.Могилів-Подільський








Інші Виставки