Чугунова Євдокія Савеліївна

Чугунова Євдокія Савеліївна

Вона завжди усміхнена, відкрита для спілкування, енергійна і емоційна – такою є Євдокія Чугунова  – людина високої духовності й культури, широкої й багатої душі і щедрого серця.

 «Кажуть, що талант, як любов, – він є, або його немає». У щедро обдарованої та працьовитої мисткині - Євдокії Савеліївни є хист не лише до традиційної ручної вишивки. Їй вдається реалізувати свій творчий потенціал у різних видах народного мистецтва: написання писанки, вирізання витинанки, виготовлення ляльки-мотанки та виробів із соломи.   Світ її мислення – щирий і правдивий, опертий на глибоке розуміння  народного підґрунтя нашого подільського краю.

   Розкритися повністю Євдокія  зуміла не лише в цих іпостасях. Усі, хто мав щастя з нею працювати у Вінницькому будинку народної творчості у 70-80 х роках та спілкуватися  з нею, обов’язково скажуть – це був провідний методист із ласки Божої. Вона добре знає, що і як робитиме сьогодні, завтра і в майбутні періоди.

Віддана улюбленій справі, Євдокія багато років засівала ниву культури нашого краю зернами духовності, а потім дбайливо і вміло вирощувала рясні паростки, раділа щедрому врожаєві. І хоча з 1992 року вона  на  заслуженому відпочинку, творчий сплеск її енергії проявляється і нині.

 Євдокія Савеліївна  Нірка (нині Чугунова) – майбутня відома подільська мисткиня народилася 17 серпня  1938 року в  сім’ї простих трударів у   селі Кочієри, що розташоване в Дубосарському районі Молдови на східному березі Дністра.

У ті важкі злиденні роки смерть підкосила мільйони людей.

З великим смутком у серці Євдокія Савеліївна повідала мені про своє стражденне дитинство. Батько Савелій та  мама Митродора  пішли з життя, коли Євдокії виповнилося  лише 10 років. З роками стерся з її пам’яті образ батьків. Дитяча пам'ять закарбувала лише жахливі картини із похорон мами – ударника праці, яку по драбині без домовини спускали в яму і в сидячому положенні так і засипали землею.  Батька-фронтовика, справедливого і освіченого, поховали в каменоломні, де працював  на примусових роботах по засудженню КГБ за відмову підписати донос на  людину, яка була не причетна до злодіянь, які  їй приписували.    

  Не  судилося батькам спостерігати як зростають діти. Голод, холод, хвороби, злидні… Із чотирьох їхніх дітей вижили лише Євдокія і Марійка, та й вона в шість рочків  в 1946 році залишила цей білий світ. Дотепер Євдокії ввижається, що помираюча сестра безсилим голосом благає про шматочок  пине (хліба)…

 Які тільки хвороби не перенесли ці дві дівчинки: і  черевний тиф, і малярію, і туберкульоз і дизентерію. Від голоду Євдокія постійно перебувала в стані дрімоти. Із одежі мала лише одне – перешите із шинелі батька, платтячко. Взимку в ньому було тепло, а влітку нестерпно жарко. Кусюча шерсть натирала шкіру маленької дівчинки до почервоніння і сверблячки. З гіркою посмішкою на вустах пригадує  наша мисткиня те відчуття комфорту,   коли її вдягли в ситцеве плаття у Дубосарському дитячому будинку, до якого після смерті батьків, привела її тітка Ніна, рідна сестра батька –  Сави .      У Євдокії почалося інше життя (за розкладом). Ще довго її переслідували відлуння команди «подьем!», «стройся!», «на зарядку!», «обед!»…  

   Прокидалася на світанку першою. Була активна і дружелюбна. Серед своїх  ровесників була лідером, хоча зростом була найменша серед усіх. Як і її батько, вирізнялася порядністю і чесністю, за що її поважали і любили, як вихователі і вчителі, так і однолітки. Але найбільше до неї горнулася Маруся, яка на той час була випускницею дитячого будинку. Дівчата стали гарними подругами.

Після четвертого класу Євдокія була переведена в інший дитячий будинок, що знаходився в м.Сороки. Саме тут з великим інтересом займалася в різних гуртках художньої самодіяльності. Особливо любила   співати в хорі, яким керував Володимир Мунтян,  молодий, красивий і талановитий хормейстер. Для Євдокії він був справжнім народним артистом СРСР. У Володимира Івановича було особливе ставлення до Євдокії, бо була старанною і мала гарні вокальні здібності та  музикальний слух, а ще була дуже артистичною. Педагоги та друзі пророкували талановитій дівчинці гарне майбутнє. Згодом у Євдокії проявилися організаторські здібності. Мабуть, не  випадково  представники комсомольської організації відібрали її до Міжнародного молодіжного табору миру в Москву для підготовки концертної програми. Маючи талант до хореографії та співу, вона не лише займалася репертуарним підбором концертної програми, а ще й залюбки  співала і танцювала в різних творчих колективах. Своєю харизмою та артистичністю вона вирізнялася серед усіх учасників. Той не дивно, що на одному з концертів в Москві, британка подарувала  свою брошку лише Євдокії, в знак своєї прихильності до таланту юної артистки. З того часу промайнуло майже  65 років, а  Євдокія Савелівна пригадує ті приємні фрагменти  із свого дитинства в подробицях.  

Доля до Євдокії була прихильною. Після закінчення 11 класів її та  ще  двох вихованців дитячого будинку відібрали на навчання  в Кишинівську 10-ти річну музичну школу, де вона майстерно оволоділа грою на фортепіано і баяні, була солісткою шкільного хору. За успішне навчання Євдокія отримувала стипендію в розмірі 70 крб., яку   витрачала  на книги, кіно та екскурсії. Згодом  постало питання, щодо подальшого навчання у вищому закладі. Вчителі та друзі радили Євдокії здавати іспити до консерваторії. Та не судилося,  бракувало коштів. ЇЇ подальшу долю вирішила подруга по дитячому будинку, Маруся Продан, яка на той час була уже  студенткою медичного інституту. Подруга завжди хотіла, щоб Євдокія завжди була поряд з нею, тому й порадила Євдокії скласти  іспити у  медичне училище.

В 1960 році, по закінченню навчання в училищі,  Євдокії запропонували роботу  в лікарні, де  старанно працювала більше року помічником головного санітарного лікаря. В кінці робочого дня, поглядала на часи, щоб хутчіш бігти до будинку культури та будинку піонерів. Навкруг неї завжди гуртувалася   творча молодь, їй вдавалося створювати виїзні агітбригади,  вокальні та інструментальні аматорські колективи. У весь свій вільний час вона присвячувала себе улюбленій справі. Саме тоді й зрозуміла, що її справжнє покликання -  культура.  

  Навчаючись у Харківському інституті культури  на факультеті культурно-просвітницької роботи, крім стипендії,  Євдокія заробляла додаткові кошти, даючи приватні   уроки з гри на фортепіано, а  влітку працювала в піонерському таборі медичною сестрою. В інституті вона намагалася осягнути все відразу і була напрочуд здібною в навчанні. Недаремно її обрали старостою групи, де були крім трьох дівчат, одні хлопці. Дуся, як її називали однокурсники, не давала спокою тим, хто полюбляв прогулювати навчання чи  запізнюватися на пари.  Проявляючи свою надмірну лідерську активність, вона швидко завоювала авторитет серед одногрупників, які  люблячи її  називали «бешкетницею», або ж кнопкою, бо була  маленького  зросту.    

        Євдокія знала багато народних пісень, хоча в ті роки рідко хто їх співав, адже  репертуарна політика була спрямована на ідеологічну тематику:  Партію, Леніна, Сталіна…, тому зі сцени майже не звучали автентичні пісні. Євдокія доривалася до  народних пісень   на  студентських  вечірках чи  дівочих посиденьках. На одній із них, а це був танцювальний вечір у студентському містечку Харківського технічного інституту,  познайомилася із вінничанином – студентом, своїм майбутнім чоловіком, Ігорем Чугуновим. Через два роки, щаслива і закохана,  молода пара справили своє весілля.

Принагідно зауважую, що нині Євдокія Савеліївна та Ігор Олександрович відсвяткували свій золотий ювілей спільного подружнього життя. В їхній затишній оселі і нині панує злагода і взаємоповага. Ігор все життя розділяє Із Євдокією свої радощі і смуток, підтримує  в усіх її починаннях.. Вони виховали  дві донечки. Дали їм гарну освіту. Галина, як  батько - Ігор Олександрович, закінчила технічний університет, вийшла заміж за успішного  Володимира Шлейсмана, а в 1990 році  молода сім’я виїхала до Ізраїлю. Згодом народився синочок -  Данило (нині студент медичного університету), яким не натішаться дідусь  Ігор з бабусею Євдокією. А друга донечка,  Аня,  закінчила Тернопільську юридичну академію. З нею їм спокійно, бо завжди поряд.

      Так уже судилося долею, що в 1965 році, здобувши спеціальність  керівника оркестру народних інструментів в інституті, Євдокія була направлена на роботу до Вінницького обласного будинку народної творчості,  де працювала 15 років. Було  в кого набиратися досвіду, адже в ті роки  в БНТ працювали відомі корифеї галузі культури. Посаду директора обіймав Іван Терентійович Масляєв, а методистами  були - Бетя Миронівна Кулик (хормейстер), Віталій Григорович Сокирко (хореограф), Марія Андріївна Семчишина (клубна справа).

   Ця багаторічна діяльність в БНТ найбільше розкрила її покликання – покликання Методиста. Для Євдокії Чугунової – це був зміст усього життя, життя  людини, яка пройшла особисто всі низові ланки організації художньої творчості і могла не тільки навчати, але й організовувати культурно-мистецькі заходи.

Саме тут вона поринула з головою в традиції, знала багатьох майстрів та діячів культури.  Спілкуючись з майстрами та умільцями, вона майстерно оволоділа традиційною вишивкою. ЇЇ наставницею стала майстриня ручної вишивки Єгорова Єлизавета, яка навчила Євдокію вишивати білим по білому. Разом з нею в 1993 році створили клуб рукоділля  при бібліотеці у районі Вишеньки.

         Євдокія Чугунову в період  творчої діяльності  не раз нагороджували грамотами Міністерства культури України,  облдержадміністрації та обласної ради, управління культури облдержадміністрації та обласного центру народної творчості за вагомий особистий внесок у розвиток народної творчості та аматорського мистецтва

Після реорганізації  обласного будинку народної творчості, за п’ять років  до виходу на заслужений відпочинок, Євдокії Савелівни довелося працювати на курсах підвищення кваліфікаціЇ  комірником. Маючи більше вільного часу,  перечитувала літературу та періодичні видання. Якось до її рук потрапила книга етнографа Василя Скуратівського. Грунтовний опис традиційних обрядів та символів, пробудив у Євдокії велике бажання удосконалити свою майстерність у різних видах народного мистецтва.  Коли читала  опис виготовлення із соломи різдвяних павучків-оберегів, Євдокія думками поринула у дитинство, згадала  бабусю Тамару, в хаті якої у кутку, перед образом Божої Матері висів  солом’яний павучок. Прикувавши свій погляд до цієї дивовижної краси, довго могла спостерігати, як  від кожного подиху повітря він оживав і витанцьовував. В цей же день, після прочитаного, Євдокія знайшла жмутик соломи і почала нанизувати соломинки на нитку, відразу з під її рук з’являлися химерні конструкції із соломи, які вражали своєю довершеністю. Згодом захопилася витинанками і писанками, не оминула і ляльки-мотанки. Глибоко вивчала символи традиційної вишивки, якою  почала професійно займатися  лише тоді, коли в 1992 році вийшла на пенсію.   Самотужки опанувала багато технік – художня та рахункова гладь, штапівка, мережка, вирізування, тощо. Мріє опанувати складну техніку-низь, яка притаманна клембівській вишивці.   Високохудожні вишивки Євдокії Чугонової зачаровують з першого погляду. Євдокія більше приділяє уваги багатоорнаментованій сорочці. В її роботах переважають геометричні мотиви складних сполучень. Мініатюрна розробка яких справляє враження дорогоцінної мозаїки. У її вишивках переважають пастельні кольори. І це не випадково. Ще в дитинстві Євдокія мріяла вишити собі сорочку нитками блакитного кольору з мережками, яку вперше побачила на   дружині директора  Дубосарського дитячого будинку. В той день, під враженням від побаченого зовсім ще маленька Євдокія  знайшла собі клаптик тканини, на якому прийшлося намалювала тюльпан і вишити   червоними нитками. Це була її перша спроба у вишивці.

     Для неї завжди відкриті двері рідного серцю обласного центру народної творчості. Всі його працівники є  щирими друзями і палкими шанувальниками її творчості. Вона є членом нашої творчої родини. Без її участі не обходиться жодна виставка, жоден семінар чи майстер-клас з різних видів народного мистецтва.

   Окрім нас – працівників Центру, у Євдокії Савеліївни багато ще друзів у Вінниці та районах області, у яких вона самовідданою працею на ниві культури заслужила велику повагу і авторитет. ЇЇ шанує керівництво області, колеги, громадськість міста. Ми її називаємо «ластівкою», бо вона, як провісник  тепла і весни, своїм щебетом вселяє надію на добрі вчинки і чисті помисли.

На життєвому календарі Євдокії Чугунової  вже чимало літ. Але це зовсім не важливо. Головне, що мисткиня знайшла і ревно оберігає своє особливе життєве кредо – впевнено крокувати обраною серцем дорогою буття і творчості,  завжди нести людям могутній заряд добра, виконувати свою справу з великим бажанням і натхненням.

У сімейному архіві, як  дорогі реліквії, зберігаються чорно-білі світлини, що нагадують дитинство, а також кольорові фото її рукотворних шедеврів, яких не злічити, грамоти, дипломи, подяки та листівки. А скільки їх ще буде.

Так хочеться, щоб  ще довго від її творчості щедро повнилися красою наші душі та  щораз барвами веселки рясно розквітали її вишиванки. Щоб не згасала любов народу до рукотворної краси!.

   Довгих років життя нашій  Майстрині – Євдокії  Савеліївни Чугуновій та всім майстрам Вінниччини!.

О. Назарець








Інші Виставки