Іван Тарасович Гончар народився у 1888році в родині спадкового гончаря в селі Крищинці Тульчинського повіту Подільської губернії (нині Тульчинський район Вінницької області), яке було засноване у ХVІІІ ст. і відоме як гончарський осередок. Рано залишившись без батьків (матері Іван взагалі не знав, а батька втратив у віці семи років), хлопець вимушений був заробляти на прожиття самостійно. Іван ходив навчатися гончарству до сусіднього Гайсинського району в села Бубнівка та Жерденівка, де працювали старі майстри-гончарі.
Відомий мистецтвознавець Пантелеймон Мусієнко, який у 1930-ті роки безпосередньо спілкувався з Іваном Гончаром під час діяльності в Києві школи народних майстрів, писав: «І дід, і батько були гончарями, навички передавалися із покоління в покоління. Батько розповідав малому синові про важку працю – шість днів працював на поміщика – графа Потоцького, і тільки сьомий день на свою родину. Батькового заробітку не вистачало, сім’я часто бідувала. Побічний заробіток діставався важко – ночами батько точив миски, глечики, горщики ліпив іграшки, а на свята вивозив продавати на Тульчинський ярмарок».
У 1910 році парубок був призваний на службу до царської армії, де прослужив у військовому оркестрі до революційних подій 1917 року. Згодом майстер повернувся до рідного села, де активно брав участь у становленні нової влади.
В 1934 році в Києві була відкрита Школа народних майстрів. Зібравши майстрів-самородків з різних регіонів України, школа мала стати центром підготовки творів народного мистецтва для виставок в Москві, Києві, Парижі, Нью-Йорку. Виставкам надавалося політичне значення.
Гагенмейстер Володимир Миколайович (1887 – 1938) – художник, дослідник народного мистецтва Поділля підказав запросити до школи Івана Гончара з Крищинців, що на Вінничині. Вибір виявився бездоганним. Іван Гончар по приїзді в Київ показав речі, що були витвором його буйної фантазії. Він зачарував глядачів народною сатирою та гумором, які йшли від глибини його серця і людської щирості.
У Києві майстер працював до початку війни, а потім повернувся в окуповані румунами Крищинці. Київський період для Івана Тарасовича Гончара був надзвичайно плідним: самобутній талант, підтриманий увагою щирих та обережних фахівців-шанувальників, отримав професійне шліфування і вдосконалення.
