Гоцуляк Марія Василівна

Гоцуляк Марія Василівна

Розповідати про Марію Гоцуляк − то справа невдячна. Вона ж бо сама висповідала своє життя у віршах, виспівала у піснях, вималювала пензлем на полотні, вирізала тонким лезом на папері всі шляхи-дороги, зашифрувала у писанках свої мрії і сподівання.

Але так хочеться зібрати воєдино увесь цей безмір творчої людини, провести паралелі, віднайти причини, схопити ниточку мистецького натхнення, щоб зрозуміти і собі навчитись буяти повно, жити аж по вінця, беззастережно віддаватись долі. Навчитись вірити, любити, пробачати. Схиляти голову і знову підніматись.

Перейди мене, доле, вповні.
На коромислі веселковім,
Пролети на баскому коні
Та й згуби біля хвіртки підкову…
  

Та й згуби біля хвіртки підкову…

Доля, звичайно, наперед знала, де потрібно народитися цій дівчинці і обрала для неї  справжній український рай – село Воєводчинці Могилів-Подільського району, де біленькі хатки ховаються у квітучих садках, де таємничі гори тягнуться до неба, а весела річечка Дирло безтурботно торує свій шлях у якесь цікаве інше життя, що починається за селом.

 Веде мене памʼять стежками дитинства,
І я підкоряюся віддано їй.
Як затишно, тепло, безхмарно і чисто
Жилося у світі дитячім моїм!
 

Родина Марії була природньою частиною цього чистого, затишного світу.

Мама, Ірина Демʼянівна, була гарною жінкою, завзятою до будь якої роботи. А роботи ж в селі завжди вистачає. Та, незважаючи на це, вона знаходила час і на заняття для душі. Перед Великоднем мама розписувала хату – піч, комин, стіни. Можна уявити захват маленької дівчинки, на очах у якої розцвітали квіти на стінах! А ще, напередодні свята, в чистий четвер мама брала звичайні курячі яйця і перетворювала їх на таке диво, що маленька Марійка була впевнена, мама − чарівниця. Потім біля церкви, дівчинка крадькома заглядала у інші кошики і радісно вигукувала: «Мамо, а  наші писанки найкращі!» «Ша,– кивала пальцем  мама. – Та ж тітки  образяться…». Вже трохи старшою вона зрозуміла, як ці диво-писанки робляться, звідки беруться ружі, хвильки, безкінечники. Мама показала, як зробити кистку (так у них звали писачок): зістригти з кабанця трохи щетини, обмотати  цупкою фольгою і привʼязати її до палички. Коли віск тече по щетині, то лінії мʼяко лягають на яйце. Звичайно, така залюблена в красу жінка, не могла не вишивати. Ірина Демянівна  вишивала і рушники, і сорочки, тож Марійці було від кого перейняти це споконвічне ремесло.

Марійчин тато, Василь Никифорович, пройшовши війну, працював начальником поштового відділення, допомагав громаді в усіх справах. Залюблений у слово, шанувальник української поезії, він умів вчити по-своєму. Навіть коли вся родина працювала на городі, садила чи копала бараболю, тато для того, щоб донечці веселіше працювалося, розповідав їй місцеві легенди, читав різні гуморески, а також поезії Рильського, Шевченка. От з таким супроводом і працювали.

Так батьки, готуючи своє пташеня до дорослого життя, ростили їй крила, які потім не раз допоможуть втримати рівновагу, не впасти у найскладніші моменти, злітати все вище і вище.

Для Марійки центром її дитячого життя була піч. Тут вона і спала, і мріяла, і творила свої перші наївні «шедеври». На перший вірш її надихнули груші і кислиці, що підсихали на теплому комині печі. Тихенько зʼївши кілька, Марічка придумала віршика, що то насправді зробила сіра миша.

Тут відбулася і «презентація» однієї з перших картин майбутньої майстрині. Одного разу, поки в хаті всі готувалися до весілля маминого брата, Марійка тихенько залізла на піч і вуглинкою намалювала там якихось чортиків. В хаті зібралися гості, почалося частування, кухарка полізла на піч за голубцями, а на неї з печі дивиться…нечиста сила! Вона як закричить: «Біда! Біда!» (так у них нечисть звали). З печі падає, верещить, люди з-за столу повискакували: що? де?

Ой, веселе було весілля!

Марія Василівна так і називає своє мистецтво: «запічне»

Малювала в дитинстві, де тільки могла. У 5 років тато подарував їй першого в її житті кольорового червоного олівця! Він швидко був змальований достоту. Але ж можна було малювати й паличкою на снігу, і на піску, і вуглинкою на стінах, і на палітурках зошитів та підручників, і на промокашках ...Одного разу спробувала  пальчиком на захуканих вікнах у класі. Поки виводила якісь химерні обриси, хтось з хлопців ззаду штовхнув, і мала художниця так і застрягла в розбитому вікні. Мало того, що руки порізала, так ще й батькові довелось купувати тахлю скла і латати вікно. Ото наслухалась вдома «моралі»!

В школі  Марічка продовжувала підготовку до свого майбутнього − була редактором стінгазети. В якості гонорарів отримувала добрі тлумаки від хлопців, про яких дописувала в стінгазеті і на яких малювала влучні карикатури. Сьогодні Марія Василівна називає це «першими нагородами» та справжньою підготовкою до дорослого життя.

Після школи Марійка часто пропадала в сільській бібліотеці, де залюбки допомагали завідуючій. І хоча рішення, прийняте після закінчення десятирічки вступати в педагогічний вуз здавалося остаточним, але судилося Марії стати також і бібліотекарем. У Вінницькому педагогічному інституті  не вистачило до конкурсу всього одного балу,  залишався ще цілий рік до нової спроби, а в селі якраз звільнилась вакансія  культпрацівника. Так вчорашня десятикласниця стала бібліотекарем, а заодно і завклубом, і прибиральницею. Марія приходила  до клубу раненько, розпалювала в грубках, аби хоч трішки створити затишок для отих галасливих дітлахів, котрі горохом посипляться до бібліотеки вже після  четвертого уроку. А ще ж на ферму чи на тракторний стан треба вийти. Бо там працюючі чекають біля так званих «пересувок». А ще з агітбригадою до комбайнерів навідатись. А ще гектар чи два соняшнику й кукурудзи висапати, бо бюджетникам також норму наділяли. А ще, а  ще, а ще – десятки доручень то голови сільради, то парторга. А мама також щодня на колгоспному городництві. А вдома – корова з телям, поросята й кури…А ввечері молодь до клубу сходиться. Їм подавай кіно і танці до упаду. І обовʼязково – репетиції, котрі згодом переростуть у святкове дійство для всього села.

Після одруження і народження сина Сергійка, Марія Василівна побула дома усього два місяці і знову вийшла на роботу, вступила на бібліотечний відділ до Тульчинського училища культури. Вже згодом, навчаючись в університет ім. Т.Шевченка на факультеті журналістики, Марія Гоцуляк не раз з вдячністю згадувала викладачів училища, які вкладали свою душу у кожного.

Шість років пропрацювала Марія Василівна у бібліотеці, а тоді відчула, що душа потребує перемін і поїхала у Кременчуг, до родичів. Тут почалася її журналістська робота у комунальних та багатотиражних газетах.  Рік за роком життя налагоджувалося – улюблена робота, квартира, друзі… здавалося б, живи та радій, але в душі почали зʼявлятися якісь щемливі нотки. Якась тиха туга не давала радіти від усього серця. В спогадах все частіше поставали гори, рідне село, стежки поза хатою, а ще –  сумні, безпорадні погляди батьків, котрі лишалися самі.

Доріг дарувало багато
Життя неспокійне мені,
Та голос матусі, як свято,
Бринить у суєтності днів.
Іду на екзамен до мами,
У грудях – тривоги конспект!
Та стежка крута над ярами-
Найширший у світі проспект.
Ховаю під хустку сивини,
Румʼянець горить на щоках,
Бо я ще, бо я ще дитина –
Допоки матуся чека…

1979 року Марія Василівна повернулася до  Могилева-Подільського. Рідна земля додавала сил, і вона  з головою поринула у громадське і мистецьке життя краю. Уже дипломовану і з досвідом колегу, охоче прийняли до згуртованої журналістської родини газети  «Наддністрянська правда» (зараз «Слово Придністровʼя»). Зустрічі, інтерв’ю, статті, вірші. Швидко зав’язалася співпраця з творчими силами Могилівщини, і вже за пару років Марія Василівна керувала літературним об’єднанням «Веселка Дністрова», котре вважається чи не старшим навіть за Спілку письменників України.

До цього гурту часто приїжджала Марія Авксентіївна Руденко, яка теж писала вірші. А одного разу вона привезла свої витинанки. У Марії Василівни аж дух перехопило від тієї небаченої досі філігранної краси! Щось стрепенулося в самому серці, а десь у підсвідомості зʼявилися мереживні фіранки,  котрими мама колись давно прикрашала невеличкі віконця в їхній хаті. Море думок, вихор почуттів піднявся в душі, і одна з найголовніших – зберегти! Це треба зберегти! Вона впросила Марію Авксентіївну дати їй додому ці витинанки роздивитися, а сама всю ніч перемальовувала їх на кальку, всі 30 штук! Тоді в неї й гадки не було, що через десятки років вона стане головною хранителькою цих безцінних духовних скарбів своєї навчительки, старшої аж на 35 років, але такої близької по духу. Тієї  ночі Марія Гоцуляк взяла папір, ножиці і вирізала свою першу витинанку. Скільки їх з того часу розлетілося по світу!

Тим часом в країні повіяло першими вітрами свободи. Марія Василівна разом з однодумцями кинулася у вир подій шукати правду для себе і для людей. Але стара система не давала розправити крила. Там, «нагорі» змушували писати пасквілі на рухівців, присилали вже готові статті, котрі редакційне керівництво, не задумуючись, ставило в газету. Частина працівників збунтувалися, і колектив газети розділився навпіл: ті, хто хотів лишитися в тихому болоті, і ті, хто готовий був  кинутися у нового життя.

Четверо найсміливіших вирішили видавати свою, незалежну й об’єктивну газету, якій Марія Гоцуляк і назву придумала – «Краяни», вихід якої вітали  всі прогресивні сили країни. Влада на місці і в області всіляко перешкоджала виходу «Краян». Але про безстрашну четвірку, котра кинула виклик системі, котра голодуючи, відстоювала своє право на вільне слово заговорили і в Києві , і на радіо «Свобода», після чого їм усе таки дозволили випускати газету. Але умови були такі кабальні і супротив настільки сильний, що газета поступово перестала існувати. Останньою крапкою в цій історії стало звільнення під видом реорганізації газети «Наддністрянська правда» усіх, хто  був причетний до випуску «Краян».

Опинившись вперше за десятки років без роботи, Марія Василівна почувалася жахливо – молода, енергійна, сповнена сил і планів, вона не мала можливості реалізуватися. На щастя цей період продовжувався недовго. Активну жінку запросили працювати в краєзнавчий музей, де вона разом з директором Віталієм Чорнокульським почала втілювати давню мрію усіх творчих людей міста: вимагати у влади приміщення для будинку творчості, щоб митцям було де збиратися, спілкуватися, виставляти свої роботи. Це питання було порушено на сесії міської ради і вирішено позитивно. Тоді в девʼяності такі чудеса інколи траплялися. Вперше в місті було прийняте рішення, що ініціювалося з низів. Щасливі і натхненні, вони почали працювати: Марія Гоцуляк − директор, Оксана Городинська – методист та Абрам Каплан –  завгосп. Приміщення було порожнім і обдертим, але хіба це могло зупинити митців? Випросили кілька столів, стільців, стару друкарську машинку та ще старіший програвач − і за те спасибі. Все інше − своїми руками і за власний кошт. Роботи й планів ставало все більше, а фінансування не вистачало ні на що. Треба було терміново змінювати ситуацію.

Одного разу, спілкуючись з директором республіканського центру народної творчості Володимиром Подкопаєвим, Марія Василівна запропонувала йому провести в Могилеві якесь всеукраїнське свято, щоб на них звернули увагу:«У нас є Марія Руденко, Олександр Салюк. Давайте зробимо свято витинанки у нас. Такого ж ніде немає». Володимир Петрович обіцяв подумати, порадитись у міністерстві.

Не пройшло і півроку, як до Марії Василівни зателефонували і сказали: «Готуйтеся, в Могилеві буде всеукраїнське свято витинанки». З тієї хвилини все закрутилося, завертілося. Робота була зроблена величезна і 1993 року відбулося І Всеукраїнське свято витинанки. Свято вдалося на славу! Стільки однодумців зʼїхалося з різних куточків України! Радість спілкування, обмін досвідом, безліч творчих планів…Усім так сподобався гостинний прикордонний край, що вирішили збиратися щороку. Але життя внесло свої корективи, і зараз свято проводиться раз у три роки.

Сьогодні вихідний – яка робота?
Ще й, як на зло, похмарилося зранку.
Беру папір і ножиці, і клей –
Сідаю майструвати витинанку.

Згадаю мить далекого дитинства,
На вікнах – мамою витинані фіранки,
На комині – наклеєні півні…
Ото був перший мій урок із витинанки.

Урок мій другий – зустріч із Руденко,
Такий урок лиш долею дарований.
Вона мене, як мати, посвятила
В свій дивограй – безмежний, паперовий.

А згодом було третє потрясіння – 
Всеукраїнський зʼїзд майстрів відомих,
Котрі зʼїжджалися творити диво
Й з дороги пили чай у мене вдома.

Уже років відміряно чимало,
Тендітна й невмируща, як калина,
У нашим Могилеві витинанка,
Немов вінок красуні – України!

І вправні руки майстра чи майстрині
У той вінок все новий цвіт вплітають,
Вшановують Руденко-Берегиню
Й себе в мистецтві древнім прославляють.

А тим часом життя готувало нові випробування Марії Гоцуляк. Часи змінювалися і після девʼяти років успішної діяльності приміщення Будинку творчості вирішили забрати. От тоді Марії Гоцуляк став в пригоді її досвід боротьби, і вони разом з Оксаною Городинською та численною творчою спільнотою почали відстоювати свій мистецькій осередок. Перемогли. Та яких сил це їм вартувало.

Після цього Марія Василівна пішла у відпустку, відпочити. Але хіба такі люди уміють відпочивати? Один дзвінок про допомогу – і людина знову у строю. Микола Крижанівський − овіяний легендами козацький крайовий отаман, скульптор-каменотес, тонкий майстер художнього слова, який очолив «Слово Придністровʼя», покликав Марію Гоцуляк до себе в редакцію. Рідна стихія знову затягнула журналістку і вона пішла з будинку творчості працювати в газету.

Але ж і без мистецтва ніяк. Одне крило летіть не може.

2003 року померла Марія Руденко. Маючи великий досвід роботи в культурі, Марія Василівна розуміла: якщо зараз не зберегти спадщину майстрині, то все розійдеться, розгубиться. Звернулася до начальника районного відділу культури Лариси Хухлей і, отримавши підтримку, разом з  керівником «Горлиці» Зінаїдою Багрій, головою сільради Надією Баранецькою поїхали до Слободи Яришівської, де жила Марія Руденкою. Там, з дозволу її сина, зібрали все, що могло скласти основу експозиції – витинанки, книги, альбоми, листи, нагороди... Марія Василівна відчувала, розуміла, що той колишній зойк серця «це ж треба зберегти!» нарешті буде вгамовано. Збережеться. Яке це щастя для поціновувача – формувати музейну експозицію. З допомогою обласного  краєзнавчого музею Марія Василівна оформлювала кімнату за кімнатою,  відвойовувала в безмежних лабіринтах районного Будинку культури все нові території, заповнюючи їх як унікальними витинанками і вишивками самої Марії Руденко, так і  виробами багатьох умільців Подністровʼя.

Тим часом кількість робіт самої Марії Гоцуляк теж можна було б виділити в окрему залу: писанки, витинанки, вишивка, народна іграшка. А ще – Марія Гоцуляк добре відома і в Україні, і за її межами як неперевершена майстриня писанок-дряпанок. Вперше вона побачила їх на святі в Національному музеї народної архітектури в Пирогові і відразу захопилася цією графікою на яйці.  Марія Василівна принесла це мистецтво в Могилів, навчила інших митців, передала багатьом послідовникам. Тисячі мініатюрних шедеврів, створених золотими руками Марії Василівни, розлетілися по Україні й за кордон. І лише згодом Марія Василівна згадала мамину науку і почала писати писанку воском…

А ще, звичайно ж, витинанки. З тієї пам’ятної ночі, коли вона вперше вирізала витинанку, Марія Гоцуляк не переставала їх робити. Можливість втілити думку не в слові, а в символі, розповісти цілу історію одним сюжетом надихали журналістку на паперові новели та есе. «Одного разу Тетяна Омелянівна запропонувала майстрам зробити на виставку витинанки на обрядову тематику.

Я так захопилася,− згадує майстриня, − що зробила цілу серію робіт: «Свят-Вечір», «Колядники». «Взяв би я бандуру», «Поки вариться кутя», «На Великдень сонце грає»,  «Обжинки», «Щедрівочка», «На Купайла», «Коровайниці»…Згодом за серію саме цих витинанок та ще унікальні писанки Марія Гоцуляк була удостоєна Міжнародної премії ім.Івана Огієнка. Достойна учениця Марії Руденко,  вона стала тією ланкою, що перевела через тонкий місточок часу мистецтво витинанки, зберегла традицію і вивела це мистецтво на новий рівень.

А вечорами й інколи вдень вона писала вірші. Так, для себе. За словом− слово, за рядком− рядочок. Тривоги, біль і радість – все назовні. Нехай в душі не буде темних плям. Її потрібно в чистоті хранити.

Мій Бог – у тихій сповіді таємній
Перед своєю совістю вночі,
Коли кидають херувими з неба
Лише на мить від Райських Врат ключі

Прийшов час виходу на пенсію, і хоча Микола Крижанівський не хотів відпускати такого працівника, Марія Василівна наполягла. «Ну що ж, так, то так», − сказав головний редактор і подарував на прощання кошик свіжих яєць – писанки писати. І він не помилився. Звичайно, Марія Василівна не з тих людей, що будуть «заслужено відпочивати». Вона відразу пішла працювати … директором музей Марії Руденко.

 І тут вона нарешті почала малювати. « Я все життя хотіла малювати, але все часу не вистачало. А коли доля звела мене з художником Дмитром Мединичем, я зрозуміла, що треба малювати. Він мені дуже допоміг, дуже багато підказав. На жаль, його уже сім років немає,  − розповідає Марія Василівна. Підтримує художницю Віктор Наконечний. «Він все підхвалював мене, казав: «Як ви можете робити такі сюжети на витинанках, то маєте малювати. Спробуйте, у вас все вийде.» І справді, у Марії Василівни все виходить.

Я розбризкую світло
По небеснім екрані,
Підрумʼянюю хмари
Ніжним променем раннім.

Розсипаю смарагди
По отавах шовкових
І звиваю гніздечка
В верховіттях діброви.

І ставок непомітний
Оживить мені треба,
То ж у водах грайливих
Віддзеркалюю небо.

Будьте, пензлі, покірні,
Будь, палітро, правдива,
Поможи мені, Боже,
Сотворити це диво!

Я розбризкую світло,
Я радію дитинно –
Тільки так може вийти,
Те, що зветься картиною.

Її картини – це поєднання теплоти душі з теплотою кольорів. Це – рай її дитинства. Люди, що бачать цю красу, кажуть: «Хочеться піти у ваші картини і жити у них».

Марія Василівна ділиться секретами творення, каже, що більше любить працювати гуашшю з аквареллю, а олійні фарби даються важче. А мені здається, що чим би людина не писала, все одно на полотні лишиться те, що є в серці. А в серці Марії Гоцуляк – справжній український рай, до котрого вона щиро запрошує всіх бажаючих:

Мені потрібно небагато –
Натхнення, фарби, вільний час…
Моє життя – суцільне свято,
Куди запрошую і вас!

Наталя Сентемон








Інші Виставки