Вікторія Володимирівна Ніколаєва − провідний майстер гончарного мистецтва і вчитель-наставник, яка має свій почерк і власну майстерню «Коло», де в окремо облаштованому приміщенні проводить майстер-класи для дітей-початківців з виготовлення виробів з глини. Вона працює над відтворенням старовинних зразків подільської кераміки. Її роботи знаходяться в музеях та приватних колекціях України, Франції, Німеччини, Норвегії, Польщі, Канади, Португалії, Бельгії, Ізраїля та Іспанії.
– Вікторіє, чому гончарство?
– Глина – особливий матеріал, який несе в собі глибоку історію, духовність, культуру та потужну енергетику. Посуд, створений вручну на гончарному колі, на дотик та сприйняття відрізняється від штампованого заводського посуду. Я обожнюю цей матеріал, отримую задоволення навіть з фізично важкого процесу – вимішування глини. А процес гончарування – це взагалі щось магічне, свого роду медитація… За 15 років спілкування з глиною я зрозуміла, що вона сама вибирає того, хто буде з нею…Із сотні людей, що спробували цей матеріал – одиниці стають майстрами. Глина не терпить поспіху. Мені подобається працювати наодинці, без сторонніх очей, коли ніхто не відволікає, коли можна зосередитись. В такі моменти перестає існувати світ з його життєвими, буденними клопотами. Іноді, навіть втрачаєш відчуття часу. Завершивши задуманий виріб, отримуєш величезне задоволення… Напевне, цей стан і є щастям!
− Як починався шлях до опанування гончарства?
Я впевнена, що кожна людина, яка зустрічається на життєвому шляху, не є випадковою. На п’ятому курсі педагогічного університету я проходила практику в приватній сімейній школі «АІСТ», де познайомилась з Людмилою Леонідівною Філінською – майстром кераміки, яка й стала моїм вчителем та духовним наставником. Залишившись працювати у школі, паралельно навчалась робити керамічні іграшки та іншу дрібну пластику. Маючи музичну освіту, спочатку цікавилась можливістю створення керамічних музичних інструментів – окарин, потім захопилась вивченням гончарства. Одночасно зацікавилась та почала поглиблено вивчати історію та культуру народу.
Через кілька років роботи з глиною – вибору в мене вже не було, ця справа захопила мене повністю. Потім був довгий шлях до створення власної майстерні та професійної роботи як майстра гончарства. Так, на жаль, в мене немає художньо-професійної освіти з кераміки, але за допомогою професійного художника-кераміста Оксани Ропотілової опановую технологічні знання. Великий досвід був отриманий від народних майстрів гончарів. Бубнівський осередок – Фросина Міщенко, Тетяна Шпак, Валентина Живко, Тетяна Дмитренко – жінки, які несуть на своїх плечах давню історію та традицію, не зважаючи на відсутність якісних матеріалів та обладнаних майстерень. Це єдиний осередок нині, що існує і продовжує зберігати та передавати традиційний бубнівський розпис.
Майстрів гончарної справи на Вінничині, на жаль, – одиниці, їх потрібно підтримувати та оберігати, об’єднувати та популяризувати. Щиро дякую за науку та мудрість провідним майстрам Вінниччини: Людмилі Філінській (м. Вінниця), Роману Чмеруку (м. Погребище), Василю Рижому та Наталії Лавренюк (м. Ладижин), заслуженим майстрам народної творчості Фросині Міщенко і Тетяні Шпак, Тетяні Дмитренко, Валентині Живко (с.Новоселівка та с.Бубнівка Гайсинського району), Сергію та Світлані Погонцям (с.Крищенці Тульчинського району) та Володимиру Слубському (с.Довжок Ямпільського району).
Звичайно, без розуміння та підтримки родини, працювати було б не можливо. Дякую своїй родині: батькам − Надії Миколаївні і Володимиру Яковичу та чоловікові з сином за безмежну любов, розуміння та підтримку.
Величезну підтримку в розвитку, як майстра, я постійно отримую від обласного центру народної творчості, завдяки якому проводяться пленери та виставки майстрів. Створюється творче середовище, можливість постійного спілкування та обміну досвідом. Окремо наголошую на важливості роботи обласного центру народної творчості з організації присутності наших майстрів на пленерах та фестивалях за кордоном, адже надзвичайно важливе представлення культури нашого краю за межами держави.
Люблю подорожувати по різних країнах світу. Нещодавно відвідала Іспанію з виставкою та майстер-класами в профільованому інституті, де навчаються майбутні керамісти. Моє знайомство з ними принесло певні результати в плані обміном досвіду з розпису керамічних виробів, технологій та матеріалів.
– Ти працюєш в традиціях цього ремесла. Твій погляд на сучасну кераміку Поділля та гончарство загалом?
Чим більше я дізнаюся про витоки гончарства, одного з найдавніших (від доби неоліту) ремесел, тим більше мені хочеться працювати з глиною. Люблю дзвін випаленої глини, мені здається, що він пробився з глибини віків до наших днів. І розумію, що епоха неоліту залишила нам у багатьох куточках світу дивовижні зразки кераміки, які хочеться дослідити і відтворити. Маю чимало літератури, яку перечитували по декілька разів, особливо працю Лідії Мельничук з дослідження гончарного мистецтва на Поділлі, разом з тим, самостійно вивчала різні стилі і течії як сучасного, так і народного мистецтва. Але тільки з часом, працюючи в майстерні, я зрозуміла, що народне мистецтво є фундаментом сучасного мистецтва. Його канони – дуже важливі, це стосується як форми, так і колористики. Народне мистецтво виникло на зорі людської цивілізації. Воно максимально наближене до природи і тому – досконале. Я вважаю, що у нинішньому сучасному світі людина дуже швидко втрачає потребу у природних речах, але ця тенденція останнім часом почала змінюватися. Як занепад культури, так і її відродження – процес природній та циклічний. Бачу, що нині люди повертаються до традицій, проводиться багато виставок творів народного та декоративно-прикладного мистецтва, симпозіумів, фольклорних свят і фестивалів, що свідчить про відродження народного мистецтва.
А щодо сучасної кераміки... вона має право на існування. Але ми мусимо підтримувати традиційну культуру. Тому що кожна форма, кожний символ несли і несуть у собі інформацію, яку ми нині частково вже втратили.
Нещодавно в Світлиці ОЦНТ ти презентувала свою першу персональну виставку «За мотивами подільських мисок … з глибини землі». Розпис кожного виробу був унікальним і вишуканим. Звідкіля сюжети розпису?.
До презентації своєї виставки я готувалася дуже ретельно. Майже шість місяців працювала над формами і сюжетами своїх виробів. Задовго до цього до моїх рук потрапила книга Володимира Титаренка «Миски Поділля». Вразило різноманіття сюжетів та орнаментів, але спробувати відтворити не наважувалась ще довгий час. Головне переступити власний страх, а далі за мисками пішли горнятка, баньки, джбани, тепер проблема зупинитись.
Наскільки мені відомо, ти захоплюєшся колекціонуванням старовинних музичних інструментів і вмієш на них грати?
Так, це ще одне моє захоплення. Зараз у моїй колекції чимало цікавих старовинних музичних інструментів, це: ліри, коза-дуда, дримби, тилинки, сопілки, дводенцівки, австрійська цитра, барабани різних видів, індійський старовинний інструмент уду, сучасний інструмент ідіофон-ваджрагханта (прототип ханга), який швейцарці створили як лікувальний для людей з психічними розладами. Всіх не злічити. Люблю грати на лірі, люблю співати старовинні пісні, канти, псалми.
Над чим працюєш, які плани на майбутнє?
Як гончар працюю над різними формами, продовжую розписувати миски, вивчаю їх, вважаю, що ще всього не зрозуміла і ще багато треба працювати. Не знаю, звісно, чи вистачить сил на втілення усіх моїх ідей і задумів у життя, та вони надихають не зупинятися у творчому процесі.
Зичимо тобі, Вікторіє, невичерпної творчої енергії, всесвітнього визнання та довгих років життя.
Заступник директора ОЦНТ
Олена НАЗАРЕЦЬ
(Опубліковано в Альманасі Світлиця №59)