Ніколаєва Вікторія Володимирівна

Ніколаєва Вікторія Володимирівна

Вікторія Володимирівна Ніколаєва − провідний майстер гончарного мисте­цтва і вчитель-наставник, яка має свій почерк і власну майстерню «Коло», де в окремо облаштованому приміщенні про­водить майстер-класи для дітей-початківців з виготовлення виробів з глини. Вона працює над відтворенням старовинних зразків подільської кераміки. Її роботи знаходяться в музеях та при­ватних колекціях Украї­ни, Франції, Німеччини, Норвегії, Польщі, Кана­ди, Португалії, Бельгії, Ізраїля та Іспанії.

– Вікторіє, чому гон­чарство?

– Глина – особли­вий матеріал, який несе в собі глибоку історію, духовність, культуру та потужну енергетику. Посуд, створений вруч­ну на гончарному колі, на дотик та сприйняття відрізняється від штам­пованого заводського посуду. Я обожнюю цей матеріал, отримую за­доволення навіть з фі­зично важкого процесу – вимішування глини. А процес гончарування – це взагалі щось магічне, свого роду медитація… За 15 років спілкування з глиною я зрозуміла, що вона сама вибирає того, хто буде з нею…Із сотні людей, що спробу­вали цей матеріал – оди­ниці стають майстрами. Глина не терпить по­спіху. Мені подобається працювати наодинці, без сторонніх очей, коли ніхто не відволікає, коли можна зосередитись. В такі моменти перестає існувати світ з його життєвими, буденними кло­потами. Іноді, навіть втрачаєш відчуття часу. За­вершивши задуманий виріб, отримуєш величез­не задоволення… Напевне, цей стан і є щастям!

− Як починався шлях до опанування гон­чарства?

Я впевнена, що кожна людина, яка зустрі­чається на життєвому шляху, не є випадковою. На п’ятому курсі педагогічного університету я проходила практику в приватній сімейній школі «АІСТ», де познайомилась з Людмилою Леоні­дівною Філінською – майстром кераміки, яка й стала моїм вчителем та духовним наставником. Залишившись працювати у школі, паралельно навчалась робити керамічні іграшки та іншу дрібну пластику. Маючи музичну освіту, спо­чатку цікавилась можливістю створення кера­мічних музичних інструментів – окарин, потім захопилась вивченням гончарства. Одночасно зацікавилась та почала поглиблено вивчати істо­рію та культуру народу.

Через кілька років роботи з глиною – вибо­ру в мене вже не було, ця справа захопила мене повністю. Потім був довгий шлях до створен­ня власної майстерні та професійної роботи як майстра гончарства. Так, на жаль, в мене немає художньо-професійної освіти з кераміки, але за допомогою професійного художника-кераміста Оксани Ропотілової опановую технологічні знання. Великий дос­від був отриманий від народних майстрів го­нчарів. Бубнівський осередок – Фросина Міщенко, Тетяна Шпак, Валентина Живко, Те­тяна Дмитренко – жін­ки, які несуть на своїх плечах давню історію та традицію, не зважаючи на відсутність якісних матеріалів та обладна­них майстерень. Це єди­ний осередок нині, що існує і продовжує збері­гати та передавати тра­диційний бубнівський розпис.

Майстрів гончарної справи на Вінничині, на жаль, – одиниці, їх потрібно підтримувати та оберігати, об’єднува­ти та популяризувати. Щиро дякую за науку та мудрість провідним майстрам Вінниччини: Людмилі Філінській (м. Вінниця), Роману Чмеруку (м. Погреби­ще), Василю Рижому та Наталії Лавренюк (м. Ладижин), заслуженим майстрам народної твор­чості Фросині Міщенко і Тетяні Шпак, Тетяні Дмитренко, Валентині Живко (с.Новоселівка та с.Бубнівка Гайсинського району), Сергію та Світлані Погонцям (с.Крищенці Тульчинського району) та Володимиру Слубському (с.Довжок Ямпільського району).

Звичайно, без розуміння та підтримки роди­ни, працювати було б не можливо. Дякую своїй родині: батькам − Надії Миколаїв­ні і Володимиру Яковичу та чоло­вікові з сином за безмежну любов, розуміння та підтримку.

Величезну підтримку в роз­витку, як майстра, я постійно от­римую від обласного центру на­родної творчості, завдяки якому проводяться пленери та виставки майстрів. Створюється творче се­редовище, можливість постійного спілкування та обміну досвідом. Окремо наголошую на важ­ливості роботи обласного центру народної твор­чості з організації присутності наших майстрів на пленерах та фестивалях за кордоном, адже надзвичайно важливе представлення культури нашого краю за межами держави.

Люблю подорожувати по різних країнах сві­ту. Нещодавно відвідала Іспанію з виставкою та майстер-класами в профільованому інституті, де навчаються майбутні керамісти. Моє знайомство з ними принесло певні результати в плані обмі­ном досвіду з розпису керамічних виробів, тех­нологій та матеріалів.

– Ти працюєш в традиціях цього ремесла. Твій погляд на сучасну кераміку Поділля та го­нчарство загалом?

Чим більше я дізнаюся про витоки гончар­ства, одного з найдавніших (від доби неоліту) ремесел, тим більше мені хочеться працювати з глиною. Люблю дзвін випаленої глини, мені здається, що він пробився з глибини віків до на­ших днів. І розумію, що епоха неоліту залишила нам у багатьох куточках світу дивовижні зразки кераміки, які хочеться дослідити і відтворити. Маю чимало літератури, яку перечитували по декілька разів, особливо працю Лідії Мельничук з дослідження гончарного мистецтва на Поділлі, разом з тим, самостійно вивчала різні стилі і те­чії як сучасного, так і народного мистецтва. Але тільки з часом, працюючи в майстерні, я зро­зуміла, що народне мистецтво є фундаментом сучасного мистецтва. Його канони – дуже важ­ливі, це стосується як форми, так і колористики. Народне мистецтво виникло на зорі людської цивілізації. Воно максимально наближене до природи і тому – досконале. Я вважаю, що у ни­нішньому сучасному світі людина дуже швидко втрачає потребу у природних речах, але ця тен­денція останнім часом почала змінюватися. Як занепад культури, так і її відродження – процес природній та циклічний. Бачу, що нині люди повертаються до традицій, проводиться багато виставок творів народного та декоративно-прикладного мистецтва, симпозіумів, фольклорних свят і фестивалів, що свідчить про відродження народного мистецтва.

А щодо сучасної кераміки... вона має право на існування. Але ми мусимо підтримувати тради­ційну культуру. Тому що кожна форма, кожний символ несли і несуть у собі інформацію, яку ми нині частково вже втратили.

Нещодавно в Світлиці ОЦНТ ти презен­тувала свою першу персональну виставку «За мотивами подільських мисок … з глибини землі». Розпис кожного виробу був унікальним і вишуканим. Звідкіля сюжети розпису?.

До презентації своєї виставки я готувалася дуже ретельно. Майже шість місяців працювала над формами і сюжетами своїх виробів. Задов­го до цього до моїх рук потрапила книга Воло­димира Титаренка «Миски Поділля». Вразило різноманіття сюжетів та орнаментів, але спробу­вати відтворити не наважувалась ще довгий час. Головне переступити власний страх, а далі за мисками пішли горнятка, баньки, джбани, тепер проблема зупинитись.

Наскільки мені відомо, ти захоплюєшся ко­лекціонуванням старовинних музичних інстру­ментів і вмієш на них грати?

Так, це ще одне моє захоплення. Зараз у моїй колекції чимало цікавих старовинних музич­них інструментів, це: ліри, коза-дуда, дримби, тилинки, сопілки, дводенцівки, австрійська ци­тра, барабани різних видів, індійський старо­винний інструмент уду, сучасний інструмент ідіофон-ваджрагханта (прототип ханга), який швейцарці створили як лікувальний для людей з психічними розладами. Всіх не злічити. Люблю грати на лірі, люблю співати старовинні пісні, канти, псалми.

Над чим працюєш, які плани на майбутнє?

Як гончар працюю над різними формами, продовжую розписувати миски, вивчаю їх, вва­жаю, що ще всього не зрозуміла і ще багато тре­ба працювати. Не знаю, звісно, чи вистачить сил на втілення усіх моїх ідей і задумів у життя, та вони надихають не зупинятися у творчому процесі.

Зичимо тобі, Вікторіє, неви­черпної творчої енергії, всесвіт­нього визнання та довгих років життя.

Заступник директора ОЦНТ

Олена НАЗАРЕЦЬ

(Опубліковано  в Альманасі Світлиця №59)


Виставка у світлиці: Виставка ГО “Етномайстерня Коло» «Як півень води нап’ється»








Інші Виставки