Традиція приготування та споживання  пшоняної каші «Зозуля» історично побутувала на території нинішньої Вінниччини та, можливо, на інших територіях України, зі своїми відмінностями. Спершу страва мала ритуальне значення – можливо, її готували на свята, або ж вона мала обрядовий характер. На сьогодні обрядовий аспект втрачено, однак, зважаючи на складники каші, можемо припустити, що її могли готувати на свята чи обрядові обіди, наприклад, на Колодія. Традиція приготування тісно пов’язана з розвитком місцевого господарства: вирощуванням проса, з яким пов’язано багато приказок, наприклад, «Не моє просо, не мої горобці, не буду відганяти», «В чуже просо не пхай носа», «Боїшся горобців не сій проса» і т.д.; виробленням молока, масла, яєць, меду – саме ці продукти традиційно входили до складу страви. На сьогодні замість меду часто застосовують цукор. 
Складники страви є досить поживними, зокрема пшоно добре засвоюється. Саме походження назви каші, ніжної та солодкуватої на смак з чорними вкрапленнями маку дійсно дещо нагадує рябеньку пташечку зозулю. Єдиного способу приготування не існує, все залежить від смакових якостей господині, однак можемо говорити про спільні риси – це складники, про які сказано вище, та томління в печі чи духовій шафі. Каша «Зозуля» представляє спосіб харчування та спосіб господарювання, ці речі є взаємопов’язаними. Страва сьогодні готується в родинах і вживають її як у будень, так і на свята, кожна господиня має свої рецепти та секрети, пов’язані з вибором складників, додаванням меду чи цукру, тривалістю приготування та традицією подавання.