Рижий Василь та Лавренюк Наталя

Рижий Василь та Лавренюк Наталя

«У всякого своя доля і свій шлях широкий», але у деяких людей життєві шляхи ідуть паралельно, ніби придивляючись, а тоді, впізнавши рідну душу, зливаються в єдиний потік, обдаровуючи один одного скарбами свого життя. Так сталося і у Василя Рижого з Наталею Лавренюк.

Наталя в дитинстві, як і більшість дітлахів, любила ліпити та малювати, але ніхто до цього серйозно не ставився, і сама Наталка теж. В старшій школі її улюбленими уроками були математика та фізика, а в планах на майбутнє – вступ на фізмат чи в політехнічний інститут. В 11 класі учнів розділили на групи для навчання у виробничому центрі «Спадщина», і Наталя попала до цеху декоративного розпису. Була страшенно незадоволена: «Який ще розпис? Не хочу, не вмію! Не буду!» Та вже після першого уроку, заворожена м’якістю ліній і буянням кольорів петриківського розпису, відчула, що і хоче, і буде. І це «хочу!» стало настільки сильним, що всі точні науки відійшли на другий план, а думки про фізмат і політех вже зовсім не гріли.

Ця кардинальна зміна напрямку налякала не тільки Наталю, а й її батьків. Практичні люди (мама − медпрацівник, батько – будівельник), вони не розуміли, яке майбутнє може бути у дівчини з пензлем в руках. Всі діти готувалися до вступу в обрані заклади, а їхня донька – відмінниця, медалістка − в останню хвилину руйнувала все. Наталі й самій було страшно, що ж робити? Поступати у мистецький вищий навчальний заклад – не мала відповідної підготовки. Якщо піде в ПТУ, закінчивши 11 класів з золотою медаллю – мама не переживе. Але вже тоді дівчина відчула, що саме на мистецькій стежці її покликання. І вона повірила собі.

Знайшовши в довіднику навчальних закладів Вижницький коледж декоративно-прикладного мистецтва, і думаючи, що це Вінницький коледж (не уважно прочитала), Наталя вирішила: іду туди. Почала готуватися до вступу, знайомі порадили їй повчитися академічному рисунку у Василя Рижого... Так і сталася ця головна зустріч їхнього життя, яка відразу розставила все на свої місця.

Як згодом з´ясувалося, вони вже давно існували паралельно. Василь Степанович вів гурток кераміки у «Спадщині» в той час, як Наталя там само опановувала петриківський розпис. «Якби я знала про той гурток, то відразу б пішла на кераміку, а не на розпис. Ще у 8-му класі, побачивши в журналі фото глиняної скульптурки Миколи Вакуленка, я накупила пластиліну і без кінця щось ліпила». Та як добре, що сталося саме так, бо і петриківський розпис, і кераміка гармонійно поєдналися в творчості Наталії Лавренюк.

Василь Степанович на час їхнього знайомства вже мав і освіту, і досвід роботи. А почалося його захоплення творчістю так само, як і в Наталії, ще у дитинстві. Він дуже любив ліпити. Ліпив з пластиліну. Іграшок майже не було, та він і не вмів ними гратися, пластилін заміняв іграшки. З нього можна було зробити будь що – і техніку, і фігурки людей і тварин, і свою казку. Василько мріяв, що як виросте, буде мати собі «ліплярню». В родині всі три брати мали хист до малювання, і бабусин брат малював, але не ставилися до цього серйозно. А Василь, підростаючи, все більше і більше розумів, що хоче саме цим займатися в майбутньому. Його батько якийсь час працював завклубом, в якому були свої сільські художники. Вони і стали першими вчителями хлопця.

Пізніше він закінчив курси художників-оформлювачів. В армії вже малював портрети своїх друзів. Хотів поступати в Київський художній інститут, але зрозумівши, що у нього ще слабка підготовка, пішов працювати у вінннницький художній комбінат. Через два роки йому дали рекомендацію для вступу, і в 1986 році Василь Рижий поступив в Одеський педагогічний університет на художньо-графічний факультет. Тут вчили усьому: графіка, скульптура, декоративно-прикладне мистецтво, а кераміки - не було. Під час навчання Василь паралельно працював в керамічному кооперативі «Фігаро», де виготовляли декоративний посуд, кружки, колби для медичної промисловості. Тут він пройшов першу школу роботи з глиною, зрозумів технологію виготовлення полив і процес випалювання. По закінченню інституту за направленням пішов працювати в Ладижин, в навчальний центр «Спадщина», де згодом і зустрів свою другу половинку − Наталю.

Робота в «Спадщині» і для Василя Степановича , і для Наталії Іллівни стала великою школою. Тут вони вели гуртки і з художньої кераміки, і з петриківського розпису, і з образотворчого мистецтва. Як розповідає подружжя: «Ми усьому вчилися на ходу, разом з дітьми». В цей час вони познайомилися зі славними бубнівськими майстрами: Фросиною Міщенко, Тетяною Шпак, Валентиною Живко, Тетяною Дмитренко. Їздили до них в Бубнівку, по-троху вчилися, обмінювалися досвідом. Найбільше Василь Степанович любив і любить робити «малі скульптурні форми», тобто глиняні фігурки, а Наталія Іллівна їх із задоволенням розмальовує. Та з часом, працюючи з глиною, Василь Степанович почав відчувати потребу в гончарному крузі – то пальці не діставали до дна, щоб зробити потрібну форму, то ще щось не виходило. Зрозумів, що прийшов час опановувати гончарську справу. Самотужки змайстрував гончарний круг, піч, кульовий млин, а згодом, разом з дружиною, облаштували собі і майстерню. Так здійснилася дитяча мрія Василя Рижого − ліпити, малювати і мати свою «ліплярню».

Згодом, майстерня перетворилася ще й на невеличкий музей, в якому зібралися роботи Василя, Наталії та інших майстрів, з якими спілкувалося подружжя. Одного разу до цієї майстерні музею приїхала Сільвія Ярошенко – голова циклової комісії декоративно-прикладного мистецтва Тульчинського училища культури. Вона разом зі студентами поверталася з екскурсії з Новоселівки і вирішила заїхати до музею свого колишнього учня Василя Рижого. Тут, розглядаючи роботи Василя Степановича і Наталії Іллівни, сказала: «Заберу вас в училище працювати». Тоді ці слова сприйнялися як жарт. А вже за два роки – стали реальністю. Сільвія Костянтинівна покликала подружжя в гості і сказала: «Пишіть заяви».

Пропозиція виявилася дуже вчасною, бо майстри відчували, що вже переросли «Спадщину», що їм потрібен рух далі, новий виток розвитку і творчості. Тому, не довго думаючи, погодилися. І ось вже третій рік Василь Рижий і Наталія Лавренюк – викладачі Тульчинського училища культури на відділенні декоративно-прикладного мистецтва. Василь Степанович викладає курси рисунку, живопису, композиції, ліплення та кераміку. Наталія Іллівна навчає декоративному розпису, витинанці, малюнку на склі.

Та насправді вони разом вчать студентів розуміти і любити свою землю, свою культуру, свої традиції, себе самих. Які прекрасні роботи створюють учні цього творчого подружжя! В кожній з них, окрім досконалого володіння матеріалом, видно знання і розуміння студентом внутрішнього, сакрального змісту розпису, орнаменту, знаку. Трипільські безконечники і різдвяні зірки, подільські вазони і писанкові ружі – все це можна побачити на учнівських роботах. «Нам цікаво працювати з дітьми, які за- цікавлені, які мають бажання вчитися і працювати», а в училищі найбільше саме таких. Дуже важливою для викладачів є підтримка керівництва училища: «Так приємно, коли твою працю оцінюють, коли заходять в майстерню і кажуть: «Які ви молодці!» Це дуже надихає, після цього хочеться працювати ще більше і ще краще.»

Складно уявити, та цим зайнятим творчим людям вдається ще багато чого встигати. Десятки мистецьких пленерів, виставок фестивалів. Їхні роботи прикрашають колекції шанувальників України та багатьох іноземних держав.

До речі, Василь Степанович не тільки чудовий кераміст, а й майстер з різьби по дереву, чеканщик, а головне – прекрасний художник, шанувальник академічного живопису, палкий пленерний живописець. Для нього живопис – це розкіш, яку не завжди собі дозволиш, і то не через брак коштів на матеріали, а через брак часу. «Живопис – це як нова вишиванка на свято» – каже Василь Рижий.

Наталія Іллівна – успішний підприємець, автор бізнес-проекту туристично-мистецького комплексу, який здобув призові місця на обласних та всеукраїнських конкурсах бізнес-планів.  Робота забирає майже весь час, а у них же ще й двійко синів – Діма і Максим. Менший, Максимко, колись казав: «Хай би ділася десь ваша майстерня, як вона мені надоїла! Ви весь час там сидите». А тепер, вже й сам нерідко сидить там, малює, ліпить. І не просто малює, а старається, щоб було не гірше ніж у старшого брата і у тата. Звичайно, до тата ще далеко, та й у Діми є чому повчитися, адже Дмитро вже студент Львівської Академії мистецтв, відділення декоративно-прикладного мистецтва. Його роботи з кожним разом стають все цікавішими, а знайомства на різних пленерах з іншими художниками і майстрами надихають на творчість. Має хлопець ще одне захоплення – пластилінові мультфільми. Разом з товаришем, що вчиться на відділенні фото-відео мистецтва, Юріком Макаряном, вони знімають мультфільм.

Отак, в щоденній творчій праці живе ця чудова родина, добрі і світлі люди, які люблять один одного, люблять свою роботу, і щедро діляться своїм багатством з іншими

 Наталя СЕНТЕМОН








Інші Виставки