Цей знаменитий вислів Лесі Українки стосується не тільки природи, краю, який з раннього Середньовіччя, а може й ще раніше називається Поділлям. Він стосується людей та їхньої праці, творчості. Землеробські племена тисячі років тому обжили ці родючі землі, успадкували все найкраще від минулих епох, цивілізацій. До таких знаменитих, без сумніву, є трипільська культура. В крові подолян намішано багато генів, але свій слід залишили і трипільці. Адже Поділля в сучасних його межах цілком входить до ареалу Кукутені-Трипілля.

Свого часу в Америці була написана Анною Кульчицькою книжка «Орнамент трипільської культури і українська вишивка ХХ століття», яка була видана на Україні у Львові. Авторка, яка є добрим майстром з вишивки, власноруч виконала зразки до цього видання. А. Кульчицька не досліджувала вишивку, як академічний вчений, а як людина-мисткиня, яка була вражена паралелями, проведеними між трипільською керамікою та вишитими узорами з теренів Правобережної України – спадкоємиці Трипілля. Звичайно, таке порівняння з одного боку не зовсім коректне, проте орнаментальне мистецтво будь-якого етносу має виражені яскраві риси, які простежуються у всіх видах традиційної духовно-матеріальної культури. Якщо кожен народ вирізняють з-поміж інших мова, вбрання, їжа і житло, то зрозуміло, що ці чинники не є скороминущі. Вони не те що сотнями, а тисячами років, завдяки традиції, зберігаються і передаються з покоління до покоління. Це доводять археологічні рештки у багатьох країнах світу. Наприклад, дослідниця українського шитва Т.С. Приходченко була вражена знайденою на Одещині керамічною розфарбованою жіночою фігуркою, вік якої понад 2500 років. Жінка зображена у свиті, силует і характерні оздоблені місця якої повністю ідентичні подільській свиті початку ХХ ст.    

Зі свого боку, досліджуючи українське традиційне шитво вже біля тридцяти років, хочу зауважити, що такий шов як низь, або низинка, так само як занизування і заволікання, належать до найдавніших у світі, оскільки вони відтворюють візерунки перебірного та чиноватого ткання. Відповідно і символіка, яка передається з допомогою цих швів подає нам архаїчні пласти світового орнаментального мистецтва. Також на древність подільської низі вказує і колористика. Вишивання нитками, пряденими з чорної овечої вовни, подає найдавніші зразки, які поширені на теренах євро-азійського простору. Чорний і білий кольори, які власне є сумішшю кольорів, це Божественна графіка. Як Архітектор, який будує світи, Творець сотворив план чорним на білому, і лише потім виникли інші кольори. Тому подільські чорні низинні узори на білому полотні відображають фундаментальні категорії Світоладу і Світобудови. В цих орнаментах завжди прочитуються не тільки елементи, зашиті чорними нитками, але й незашита біла частина – своєрідний запис ідеограми Тай-Цзи (Інь-Ян).

Подільські низинні узори надзвичайно потужні і містять в собі багато таємниць, які поступово будуть відкриватися нам по мірі духовного зростання. Спілкуючись з майстром вишивки Іриною Зайцевою, яка успадкувала від своєї прабаби-знахарки вміння відчувати орнаменти та ретранслювати їх зміст, висловив своє припущення, що низь шиється з вивороту не тільки через технологію виконання замочків, а тут нашим предкам було відкрито щось набагато більше. Адже відомо, що є ритуали та обряди, коли вбрання одягають навиворіт. А якщо сорочку вишити з вивороту?!... Пані Ірина пояснила, що з лицевого боку сорочка створює зовнішній захисний контур, але те, що шилося з вивороту, воно потаємне, заховане від сторонніх очей, і творить своєрідний непроникний енергетичний кордон між тілом і сорочкою.

Поза тим Поділля, як староосвоєний край, який лежить на перетині важливих історичних міграційних потоків, увібрало в себе, асимілювало найкраще з різних епох і культур, в першу чергу трипільської, як згадувалося вище. Окрім низинки є ряд інших швів, зокрема прозорих – вирізування, виколювання, мережання, стягувані шви, які запозичені зі Сходу. Це шиття найбільше зосереджено вздовж судноплавної ріки Дністер, коли каравани привозили різноманітні тканини і матеріали з віддалених країв світу. Хочу зауважити, що більш давня українська традиція у виготовленні обрядових речей рушників та сорочок – не руйнувати тканину, нічого в ній не вирізати, не витягувати нитки, не мережити.

Спілкуючись у 2002 році з директором Ханського палацу у Бахчисараї Сервером Ебубекіровим, вияснив, що подільська тонка серпанкова намітка – нафрама, або нахрама, а також похідна, очевидно, від неї хусточка нафраниця свою назву успадкували від арабської «махрама» (тонка, прозора тканина). До речі, у кримських татар жіноче головне покривало називається марама. Також якийсь час була загадковою назва мережки «шабак», яка виконується технікою плетення, або латання (церування). Виявляється назва походить від іранської «шебеке», що буквально перекладається, як тин, плетінка, решітка. Дійсно ця мережка перейнята від давнього репсового ткання та похідного від нього ткання «у вічка», яке широко використовується у виготовленні безворсових килимів, рушників, а також в одязі - запасок і крайок. А це переплетення нагадує плетіння кошиків із лози, трави та плетіння тинів.

Зі Сходу прийшла на Поділля також локальна традиція вишивати сухозліткою - золотними та срібними нитками, або «широм», «сирмою». Часто в придністровських сорочках, пошитих з тонкого домотканого полотна з фабричних бавовняних ниток  («бамбак») застосовується поєднання білих бавовняних більцьових ниток, або білі із сухозліткою. До речі, назва «бамбак» є турецькою і означає бавовна. Тканина не українська, а запозичена в іншого народу і, відповідно, і назва іншомовна.

В народній традиції завжди цінувалась якісна витончена робота. Найкращі сорти полотна повинні бути якнайтонші і найбіліші. Тому поява бамбаку дозволила подолянкам робити шедеври, гідні подиву. Унікальні роботи подільських артілей брали перші місця, золоті медалі і гран-прі на конкурсах ручної вишивки в Європі – Парижі, Берліні, Лейпцигу. Пам’ятаю каталог французької фірми DMC (Дольфус Міґ і Ция) 1974 року видання, який присвячений білим вишивкам, що побутують в Європі. Серед відшитих зразків з різних країн окремо виділяються та вражають найбільшою кількістю роботи, витонченістю та щільністю зашивання таблиці з Галичини та Поділля – вище згадані придністровські райони України. Як не дивуватись майстерності, терпінню, потраченому часові, гострому зорові невідомої дівчини, яка вишила біллю на бамбаку своєму коханому нареченому весільну сорочку, на якій біля 2000 квадратних мотивів виколюванням, які дістали поетичну народну назву «солов’їні вічка». Кожен мотив складається з дванадцяти стібків, себто потрібно зробити 24 тисячі стібків лише на виколюванні!!! А ще ж є на цій сорочці настилування (пряма лічильна гладь), зерновий вивід, мережка прутик, оброблення країв зубцюванням, підрублюванням, і врешті вручну зшиті всі деталі сорочки.

Про гострий зір подолянок також ходять легенди і розповіді про те, що деякі дівчата так любили вишивати, що могли це робити біля вікна при повному місяцеві. Взагалі на Поділлі вишивкою називалась лише та робота, де треба рахувати нитки. Тобто нерахункова гладь за вільним контуром рисунка, яка поширилась на Україні в кінці 19-го – першій половині 20 століття до вишивки, за подільськими мірками, не належить)) А от хрестик, який прийшов із Західної Європи, до вишивки належить, бо його треба рахувати. Однак в руках подолянок і хрестикові узори вражають дрібною роботою, схожою на венеційський давній бісер. Окрім того, на Поділлі була популярною техніка підстеленого хрестика, або як моя мати Єлизавета, родом з Уманщини, каже «хрестик в перекид».

За час своєї практичної діяльності на ниві викладання курсу вишивки мені вдалося зібрати невелику збірку вбрання та рушників з різних околиць України. Ця збірка слугувала і продовжує далі служити гарним унаочненням лекцій, майстер-класів, семінарів та виставок, які проводяться в Києві та по Україні, і навіть за її межами. Частково вбрання було задіяно у проектах «Витоки» на Українському Тижні Моди (2015 рік) та «Спадок», створеного за участю FilmUA та Українського інституту історії моди, де мені довелося працювати консультантом у 2016-2017 роках. Збірка подільських сорочок в моїй колекції, мається на увазі Східне Поділля, Вінниччина, нараховує на даний час 23 одиниці, з яких три є чоловічі і 20 – жіночі.

Висловлюю щиру подяку за якісні знімки до статті фотографам Олегові та Оксані Мітюхіним, учасникам ГО «Центр української вишивки та костюму «Оріяна» та ГО «Український інститут історії моди», фотограф Богдан Пошивайло.

19 червня 2018 р., м. Київ

Стаття написана для часопису «Світлиця» друкованого органу Вінницького обласного центру народної творчості на замовлення члена редколегії - журналістки Наталії Сентемон.