Водохреще – третє велике свято, що завершує Різдвя­ний цикл, припа­дає на 19 січня. Водохреще також називають «Йордань», бо цього дня Іоан Предтеча хрестив Ісуса в річці Йордан в Палестині, та «Бого­явлення», бо за біблійною ле­гендою після хрещення Ісуса на нього з небес зійшов Дух Святий у вигляді голуба і до­линув згори голос Бога-Отця: «Це – Син Мій улюблений, в Ньому Моє благовоління». (Мф. 3.16-17).

Напередодні Водохреща, 18 січня, святкується другий Свя­тий Вечір або «голодна кутя». В цей день всі постяться, нічо­го не їдять аж до водосвяття, яке відбувається у другій по­ловині дня біля церкви.

В минулому Водохреще завжди відбувалося на за­мерзлих річках, ставках, озе­рах. Вночі, напередодні свя­та, чоловіча громада готувала «Йордань» − випилювали з льоду великий хрест, престол та іконостас. Хрест ставили вертикально і при сильному морозі він відразу ж пример­зав до льоду. Обливали його червоним буряковим квасом.

Перед льодяним «вівта­рем» ставили арку з соснових та ялинових гілок, прикраша­ли її пучками червоної калини та сухими квітами, це були – «царські врата».

Вранці після літургії в цер­кві, всі віруючі разом зі свя­щенником йшли хресним хо­дом – на «Йордань». Звідусіль сходилися святково вдягнені люди. Вони несли з собою різ­ний посуд для води: баньки, збанки, гарбузи, які ясніли ка­линою та барвінком.

В обов’язки хлопців було приходити на «Йордань» з го­лубами та рушницями.

Прибулий на річку люд розміщувався барвистим ко­лом довкола хреста, чекаючи урочистого обрядодійства – освячення води, яке здійснює священик.

Для цього він почергово опускає у воду хрест та запа­лену «трійцю», а хор співає: «В Йордані крещающуся Тобі, Господи ...». В цей час чолові­ки стріляють з рушниць, тобто проганяють коляду, а хлопці випускають в небо голубів − символ Святого Духа.

Після цього всі набирають освячену воду та поспішають додому.

Ця вода символізує святу йорданську воду і має надпри­родні властивості. Вона збе­рігається протягом багатьох років. В народі здавна нею користувалися, як цілющою, при різних хворобах та такою, що оберігає оселю й людей від злих сил.

Відомі і народні прикме­ти, пов’язані з цим святом. Ось декілька найвідоміших. Якщо під час освячення води йде сніг – добре роїтимуть­ся бджоли та колоситимуться хліба. Якщо день ясний, со­нячний, то хліби будуть чисті, а якщо похмурий – у колосках буде багато сажки. Йде ла­патий сніг – на врожай. Ну й головний, незмінний прогноз – найміцнішими вважаються водохрещенські морози.

Цінні дослідження про різдвяні звичаї та обряди за­лишили нам В.Шухевич, П. Чубинський, А.Кримський, О.Воропай, С.Килимник та інші.

У своїй розвідці подаємо ві­домості про один із основних атрибутів Водохрещенського свята – свічки.

Павло Чубинський в 70-ті роки ХІХ ст., збираючи ма­теріали про свята та обряди зафіксував, що на Водохреще «Многие мужчины и жен­щины во время водосвятия держат тройные свечи, в оз­наменование Пресвятой Трой­цы» [4].

Для цього використані лі­тературні джерела та польові записи автора.

Степан Килимник пода­рував нам неоціненну працю «Український рік у народних звичаях в історичному освіт­ленні» у п’яти книгах.

Ось як він пише про Во­дохреще: «Основні ритуали (свята) проходили на річці, на озері й узагалі на воді».

В давнину свято відбува­лося «обов’язково вночі», але з часом після Служби Божої в церкві «усі віруючі» «з образа­ми, фореньчами, свічками, на чолі з духовенством – руши­ли на Йордан (йордань) – на ріку» , де вже був вирубаний хрест «вівтар, престіл та інші оздоби». «Ось сюди й прихо­дять людські маси «Відправ­ляти Йордань» – святити воду. Після відправи освячується вода опусканням хреста та вогнем – горячими свічками».

За дослідження­ми С.Килимника Йорданську свіч­ку використовують так: «Сам господар повертався з Йорда­ні здебільшого з за­свіченою Трійцею, бо це був основний амулет святості й в давнину й за ча­сів християнських. Трійця вважалася свята й чарівна. Вона відводила бурю, грім, всякі напасті та страхи. Отож госпо­дар, повертаючись з церкви, обходив з Трійцею все гос­подарство, кропив святою водою худо­бу та випалював на лутках над дверима хрести – знаки, що „мали найвищу силу вогню й очищували від усього злого й лихого і зганяли «сили супро­тивні». Після обходу обістя Трійця ставилась серед столу й горіла до закінчення вечері – обіду» [2 ].

Схожою до долі С.Кили­мника була доля дослідника на­родних звичаїв та обрядів Олекси Воропая. Щоправ­да, матеріали до цієї теми він почав збирати ще в 30-х роках в Україні і продовжував оп­рацьовувати їх на еміграції. Резуль­татом цієї роботи була праця про на­родні календарні звичаї «Звичаї на­шого народу».

Поетичний об­раз йорданської свічки та роль її в обряді Водохреща подав нам О.Во­ропай у названій праці.

«У деяких міс­цевостях Поділля та Гуцульщини в цей день святять «трійцю» – три свічки, зв’язані квітчастою хуст­кою, намистом і барвистими стрічками.

До цього ще додають пуч­ки червоної калини та сухих квітів – безсмертників, або ва­сильків. З «трійцею» йдуть на «Йордань» переважно жінки і дівчата.

Під час богослужіння «трійця» запалюється від свічок, що горять на престо­лі. Коли вода вже посвячена, то перед тим, як іти додому, «трійцю» гасять, занурюючи свічки в ополонку, де відбува­ється свячення води [1 ].

Після виходу в світ наз­ваних народознавчих праць О.Воропая та С.Килимника, досліджуючи народну культу­ру Поділля (з 70-их років ХХ ст.) нам пощастило зібрати матеріали про зимові свята та їх атрибутику, обереги, зокре­ма свічки – «трійці», а також познайомитися з записами місцевого краєзнавця І.Ман­чуленка та розповідями людей старшого віку.

Подаємо матері­али Манчуленка Івана Васильо­вича (1925-1960 рр.) із с. Ко­лодрібка Заліщинського ра­йону Тернопільської області. «По Новому році готувалися до Йорданських свят. Сука­ли з чільного воску «трійці» – свічки. І прикріпляли їх до зробленого деревʼяного хре­ста заввишки 25-30 см. Багат­ші прикріпляли до того хреста звичайно 3 свічки від чого й називається – «трійця». Від бога – трійці: Бог Отець, Бог Син, Бог Дух Святий. Бідні­ші прикріпляли тільки свічку одну. Та все таки це називаєть­ся «трійця». В переддень Йор­дану обходили другий «святий вечір». Варили ті самі страви, що й на перший різдвяний «святий вечір». Відправа в церкві 19 січня відбувається вдосвіта.

Рівно з днем весь народ з церковною процесією йшов святити воду на Дністер. В кожного в руках була засвіче­на «трійця». На Дністрі виру­бували «капку» – «полонку». З леду вирізували великий хрест – до півтори метри ви­сокий. Його вбирали сосною і прикрашали. По водосвяттю всі набирали води з Дністра і розходилися по домах. Всі старалися зберегти світло на «трійцях» і з го­рючими «трій­цями» дійти додому або хоч з тліючими губ­ками (вербовим чиром), котрі тліли під час «во­досвятія». Тим тліючим чиром р о з п а л ю в а л и вдома вогонь, а горючею трій­цею викурювали на сволоку в хаті хрест. З трій­ці робили малі хрестики і ліпи­ли на верхньому одвірку. То само робили і в сі­нях. Цей хрест, викурений на сволоку і воско­ві хрестики на одвірках стояли до Стрітення Го­споднього. Це є від 19 січня до 15 лютого» [5 ].

Свідчення із с.Красна Пуща Бережанського району: «після водосвяття люди юр­милися, щоб швидше набра­ти «першої» води. Господарі верталися додому з засвіченими «трій­цями» − як свічка не згасла в доро­зі значить добрий буде рік» [6 ].

Із записів автора в 70-і роки ХХ ст. в с.Теремці (нині затоплене) Кам’я­нець-Подільського району Хмель­ницької області: «Трійцю роблять перед Йорданом з васильок чи че­брику, в середину вставляють свічку, обвивають рушни­ком та биндами. На Святий вечір став­лять на святковий стіл, запалюють та вечеряють всією сім’єю. Після свята трійцю зберігають за образами чи в коморі, кожний рік її потім підробляли та убирали» [ 7].

А ось про що ми довідалися на Вінниччині. У селі Вільшанка Крижопіль­ського району «трійцю ви­готовляли із сухих васильок, чебрику чи світлушки (щось одне). Робили тугий букет та обов’язково вставляли де­рев’яний хрест і свічку. Кож­ний рік перед святим вечо­ром її прибирали калиною та вставляли три калачі, які ле­жали на столі один на одному. Під ними була застелена «на­франіца» (обрядова полотняна вишита хустинка). На Водо­хрище батько йшов до церкви з «трійцею» в руках. Вона була перев’язана «нафрані­цею». Освячену й запалену «трійцю» батько приносив до­дому. На другий день «Йорда­ну» священик ходив по дворах «писати хрести» тому ворота скрізь були розчинені і госпо­дині зустрічали його у воротях запаленою «трійцею». З нею ж супроводжували священика до сусіднього двору. Після Во­дохреща «трійцю» зберігали за сволоком.» [12 ].

У селі Левківці Тульчин­ського району свічку виготов­ляли з «васильку чи чебрику» та ставили на столі на святий вечір. Так вона стояла до Во­дохрища. З собою брали на Йордань, прикрашаючи кора­лами (намистом). З церкви приносили запа­лену «трійцю». Зберігали за сволоком чи в коморі. Якщо хтось тяжко помирає то поряд ставлять та запалюють свічку з «трійці» і нині» [8 ].

У селі Цибулівка Тростя­нецького району «трійцю» виготовляли з «васильок» та ставили на святий вечір на стіл, де вона стояла до Водо­хреща. 19 січня прикрашали «трійцю» калиною та несли до церкви. Освяченими та за­паленими «трійцями» робили хрест біля образів. Зберігали трійцю за сволоком, за образа­ми чи в коморі.

При болях вуха чи зубів прикладали полотнинку, на­терту васильками з трійці [9].

А ось так подають обряд з йорданьскою свічкою «По­дольськие епархиальные ве­домости» в Ольгопільському повіті на Вінниччині: «На третий день Крещения уже нет никакого праздника, но крестьяне празднуют и етот день. К третьему дню Креще­ния крестьяне приурочивают обычай развязывания «трій­ці» т.с. свечи, украшенной васильками и другими засу­шенными цветами, с которы­ми они обычно присутствуют при водосвятии в тот день. Развязыванием «трійці» обыч­но занимаются бабы и при этом устраивают пригощение. Впрочем, некоторые хранят «трійці» до праздника Стре­тение Господне (2 февраля), а с нею приходять в этот день в церковь, чтобы встречать Хри­ста» [3 ].

Літературні джерела та польові записи ав­тора свідчать про те, що виготовлен­ня свічки – трійці було поширене і найдовше зберег­лося на Поділлі та Гуцульщині. Нам важко сказати, з якого часу з’явився звичай виготовлен­ня таких свічок та їх оздоблення, але без сумніву вогонь був невід’ємним на святі Водохреща, як і на багатьох народ­них та церковних святах.

Ще й сьогодні ми бачимо на свя­ті Водохреща біля церков наших міст і сіл «трійці», виготовлені (в основ­ному на Західній Україні) з великою любов’ю та майс­терністю.

Як освячена вода на Водо­хреще, так і запалена свічка, за уявленням наших предків, була помічною і захисною від всякого лиха, засобом оздо­ровлення та очищення.

Звідуюча відділу «Поділля»

Національного музею народ­ної архітектури та побуту України

Ніна ЗОЗУЛЯ

Cписок  літературних джерел:

1. Воропай О. Звичаї нашо­го народу. Мюнхен. 1958. Т.1 – С. 173.

2. Килимник С. Український рік у народних звичаях. в історич­ному освітленні. Книга І. - Т. 1.- К.1994. - С. 147.

3. Народные взгляды, сое­диненные с некоторыми празд­никами Православной церкви // Подольськие епархиальные ведо­мости. № 42. -1901.- С. 723.

4. Чубинський П. Водохрище. Труды этнографической статис­тической экспедиции в Запад­но-Русский край. СПб. -1872 – Т.3. – С.4.

5. Манчуленко Іван Васильо­вич 1910 р.н. с.Колодрібка Залі­щинського району Тернопільської обл. Запис автора 1977 р.

6. Монюк Петро Свиридович 1925 р.н. с.Красна Пуща Бере­жанського району Тернопільської обл. Запис автора 1987 р.

7. Тайструк Марія Іванівна 1920 р.н. с.Теремці Кам’янець – Подільського району Хмельниць­кої обл. Запис автора 1976 р.

8. Тригуб Ганна Григорівна 1931 р.н. с.Левківці Тульчинського району Вінницької обл. Запис ав­тора 2000 р.

9. Півкишка Ганна Григорів­на 1931 р.н. с.Цибулівка Тростя­нецького району Вінницької обл. Запис автора 2004 р.

10. Чабан Марія Степанівна 1931 р.н. С.Вільшанка Кри­жопільського ра­йону Вінницької обл. Запис автора 2001р.