Вся суть твоя — лише в поеті,
а решта — тільки перегній,
що живить корінь...
Василь Стус

Спочатку була скриня... Глибока скри­ня тітки Брилихи з багато ілюстрованими церковними книгами, куди його саджали на день, йдучи на роботу. Щойно переліз через висо­кий поріг батьківської хати, як йому відкрився яскравий і багатий на події світ позатиння. Тримаючись за паркан, він міг лише спостерігати за всім, що рухалось і діяло навколо.

Народившись у 1933 році, він тільки у чотири роки вивчивсь ходити і на той час вже мав усталену звичку споглядати житія збоку.

Одного разу провів вугіллям по вибіленій хаті. Сподобалось. За­кортіло продовжува­ти малювати. Не одна сусідка згадувала ті збитки. Першою ж спробою у монумен­тальному мистецтві була його власна голо­ва, занурена у наколо­чену в ночвах глину. За тим було перше визнан­ня — продана «карти­на» «Тікай, Петро з На­талкою, бо біжить мати з качалкою», зроблена на клаптику клейонки. Тож коли під час во­рожіння морська свин­ка витягла йому, підлітку, папірець: «Будеш тим, ким забажаєш», то він вже не мав жодних сумнівів, що йдеться саме про малярство.

Сьогодні Михайла називають патріархом. Він — міфологізована постать подільського мистецького середовища.

Вважають, що найбільшу вагу має оцін­ка колег. Художник А. Непорожній пише: «Це наш живий класик, рівного якому на По­діллі немає, бо створив не один десяток по­лотен хліборобської та історичної тематики, увіковічнив видатних культурних діячів давніх і теперішніх часів. Висвітлює найрізноманіт­ніші нюанси життя українського народу.»

Михайло Чорний створив цікаві, монумен­тального характеру образи визначних людей, які жили чи працювали на Поділлі: «Леся Українка на Поділлі», «П. Чайковський у Браїлові», «М. Леонтович», «М. Ніщинський з дитячим хором», «Стеценко», «Старицький», «Леся Українка з М. Коцюбинським», «Поет І.В. Забаштанський», «Художник О. Леонова», триптих «Подільські гетьмани», «Устим Кармалюк», «Д. Нечай», «І. Богун», «М. Руданський», «Кінорежисер С. Параджанов» та ін.

У його галереї славетних — Г. Сковорода,  М. Дерегус, І. Білозір, Т. Шевченко, І. Миколайчук. Жодна з картин не була державним замовленням, то був поклик душі, романтизоване бажання виконати певний обов’язок перед земляками. Це ве­ликі портрети-артни, де образи живуть у своєму органічному, звичному оточенні. Лише свого шанованого вчителя, покійного М. Дерегуса він поклав босим на землю. Таке несподіване ком­позиційне вирішення портрета академіка вмотивоване авторським баченням його як сина землі, близького за селянським духом художника.

Колорит його картин-портретів, піднесена манера виконання спровокували те, що їх називають біблійно-християнськими. Заради справедливості варто зауважити, що, якщо вони і християнські, то аж ніяк не в ортодоксальному, конфесійному розумінні цього поняття. Вони амбівалентні як за змістом, так і у виконанні; і у своїй «біблійності» наближені до православності козацького бароко.

Війна і повоєнні роки закарбувалися в душі художника як давні письмена на скелях. Кожна картина, кожний малюнок цієї тематики — то результат сходження на власну внутрішню Голгофу. Глибоко драматичне за своїм змістом полотно «Весна 1945 року», де жінки впряглися у плуга. Вони неймовірно переконливі у своєму прагненні врятувати від голодної смерті дітей, у своїй внутрішній силі, в експресивному русі вперед. «На Фінську війну», «Партизани», «Партизанська мати», «Солдатки», «Похоронка», «Перша вес­на без війни» теж присвячені важкій долі повоєнної жінки. Такі роботи не відповідали за­гальній святково-піднесеній ат­мосфері виставок, присвячених Перемозі, як завчасними були і його козацькі теми.

Малюнок давав можливість швидше висловити рефлексії, спогади, почуття, і художник звертається до нього як до літо­писання.

Жахає простотою трагізму дід Спиридон, який стягує на грабарку мертвих дітей. Мало­му Михайликові вже було також вибирали на оборі дошки на до­мовину.

Тут п’яний фашист розважа­ється, стріляючи по прив’язано­му собаці; діти крутять жорна, збирають колоски, розносять похоронки, танцюють «Подоляночку» під гру на скрипці старого вчителя Григорія Захаровича, аби зігрітись у класі, де замерзали чорнила з бузини, стають свідками того, як улюблений вчитель отримує похоронку на сина.

Бачив і дитячу радість — «Перемога», біг за возом, що привіз у село кінофільм, їв гарячу печену картоплю, принесену дітям у перерву дружиною вчителя. Все це — у його малюн­ках, своєрідній енциклопедії життя повоєнно­го українського села.

Йому ніколи не бракує сюжетів, вони обсту­пають зусібіч, сняться, ввижаються, просяться на полотно. «Я ніяк не можу збутися того, що бачив і пережив»,— зізнається художник.

Хвилює митця і пережите його народом, і з’являються живописні роботи на історичну

тематику, серед них «Битва Б. Хмельницького під Батогом», «Оборона Буші» — багатопла­нові і драматичні.

У роки «перебудови» окрилений ейфорією свободи, Михайло Чорний починає забарвле­ну добрим українським гумором серію живо­писних робіт «Веселі діди».

Його діди повеселішали. Вони вчяться їз­дити на велосипеді («Вчитись ніколи не піз­но»), танцюють («Веселі діди»), невдало колять кабана, на якому доводиться проїхатись, ловлять бджолиний рій, німіють перед красою молодиць («Молочар»), женуться за онука­ми з паском («Дідова наука»), підглядають за купанням молодиць, слухають старий пате­фон, жартують, бешкетують і навіть кумедно чубляться «За межу». Підстаркуваті на­щадки характерників полишили на де­який час обмірковування і вирішенння екзистенційних проблем і просто весело розважаються, відверто отримуючи від цього задоволення.

Художник не шукає ефектних, виграш­них моделей. Обирає людей, в обличчях яких викристалізувалась мудрість. Він пише життя — до­бре, повсякденне, і, може, трохи опоетизовує його. Бо, ж писав улюблений поет художника Ва­силь Стус: «...білий світ — він завжди білий і завади добрий — білий світ...»

Тепер працює у живописі як у графіці — вільно, сміливо, і пише те, до чого все життя був схильний — смішні події. Артистична натура, природній гумор та українська ментальність, спостережливість і самоспоглядання реалізу­вались у жанрових роботах цієї серії, в роботах милих, дотепних, майстерно виконаних. Але художник не вважає за можливе подавати їх на виставку у Київ, бо ставлення до виставок у нього особливе. Він прагне брати участь у кожній офіційній вистав­ці, хоче бути поруч із тими, до кого належить, а головне — вважає за необхідність звітувати перед земляками.

Виставкову діяльність розпочав диплом­ною роботою «Марусині рушники (Сватан­ня)» у 1968 році. За неї отримав премію, робо­ту експонували у Ленінграді та неодноразово друкували. З того часу експонував більше 260 робіт на офіційних виставках. Цим пишаєть­ся, як юнак, бо прийом роботи на виставку — то визнання високої фахової комісії.

Метод соцреалізму, засвоєний за 13 років навчання (Одеське художнє училище ім. Грєкова, Київський художній інститут; академічні майстерні ) відгукнулися у його серці тим, що у картині має бути небо, земля і люди на ній. Згорьовані образи потребували відповідного вирішення. Його стиль того часу називали суворим, хоча він лише відкрив безпідставну бадьорість та штучну помпезність.

Без сорому каза — були і парадні полотна на хліборобську тематику такі як «Свято врожаю». Монументальна багатофігурна композиція із грандіозним першим сніпом та трактористом із червоною стрічкою переможця на передньому плані.

Солідна робота, яка писалась на виставку з прихованим честолюбним прагненням віднайти «мале-е-ньке» місце в Українському національному музеї. Писалась із захватом, вимішувалась, як тісто на хліб, дзвеніла, горіла золотом пшениці.

А у той самий час робив «несерйозне» на його думку, камерне, монохронне «Свято врожаю» у дусі улюбленого болгарського художника С.Вєнєва. На видовженому по горизонталі полотні панорамно зображений народ що веселиться, гуляє, радіє. Сміливі ракурси, органічно вписаний дідух. Невеликі, локально зображені фігурки дуже цікаво закомпоновані у групи, але все сприймається цілісно, єдиним організмом.

У тому ж дусі написані і великі полотна «Дідові горіхи», «Липа цвіте», «Дороги батьків», «Надвечір’я у полі», в яких відтворено одвічну єдність поколінь у спільній радості й праці, спадкоємність хліборобських традицій роду.

Цикл робіт “Славне Поділля здавна й довіку”, написаний у 2010-2011 рр. є унікальний тим, що відроджує із небуття славні імена української історії, відтворює колорит і питому харизму народних образів, репрезентуючи величну, яскраву і філософічну «картину світу» Подільського краю, з його напівзабутими, народними химерно-магічними міфами та героїко-епічними піснями. Дві серії робіт, об’єднані у цикл  «Славне Поділля здавна й довіку» доповнюють одна одну, створюючи правдиву у своїй повноті картину амбівалентної української традиції, культури та історії, - героїчність батальних сцен та ліроепос сюжетів, дум серії «Подільська героїчна епіка» позбавлені пафосу і надмірної патетики, адже їх трагічність компенсують образи народної сміхової культури з серії «Подільські обрядодії». Подібне поєднання високого лицарства і побутової звичаєвості характерна для барокової традиції, якнайкраще репрезентує світогляд козацької доби і відроджує йото для органічного пізнання з погляду сьогодення.

Серія «Подільська героїчна епіка» з циклу «Славне Поділля здавна й довіку» змальовує ге­роїчні персоналії “золотої доби" української, і зокрема, подільської історії, - “коли чайки запорозькі по водах літали, коли слава запо­розька на весь світ ставала“. Опра­цьовуючи історичні джерела, нау­кові дослідження і публіцистичні розвідки, Михайло Чорний виво­дить на образотворчий світ Божий подільських козаків Григорія Ло­боду, Сильвестра Сікача, Семена Вуха, Степана Піку, подільську отаманшу Марусю Соколівську поруч із всесвітньо-відомими лицарями-запорожцями, славними козаками Данилом Нечаєм з сина­ми, Іваном Богуном, Северином Наливайком, чий безпосередній зв’язок із Поділлям і вплив на історію розвитку краю автор віднаходить і підкреслює. У художнику рустикальних упо­добань прокидається козацький звитяжний дух, і він із захопленням створює серію робіт на козацьку тематику. Традиційний академіч­ний батальний жанр він переводить у більш камерний і ближчий сучасному мистецькому баченню формат, фокусуючи на окремих осо­бах, вихоплюючи їх із загальної картини бит­ви, чим досягає високої емоційної напруги.

Лише тепер він починає писати так, як ніколи раніше собі не дозволяв. Вже не думає, що дорікатимуть етнографізмом, і широко ви­користовує образотворчий фольклор, зокрема орнаментику. Він підносить селянські образи до символів, сміливо деформує і декоративізує їх. Узагальнений народний типаж, його етніч­на своєрідність не порушують реалістичності зображення і вже нікого не шокують.

Потужний генетичний зв’язок зі своїм ет­носом породив неофольклоризм і поступово вивів на новий шлях — поєднання суворого академічного виконання із стилізацією, наближеною до іконописного узагальнення.

Селянин з діда-прадіда, М.Чорний став українським селянським художником, якому притаманне народне бачення образів. Це осо­бливо помітно у його сьогоднішніх роботах типу народної картинки.

Українська ментальність — формула само­бутності Михайла Чорного. На схилі віку, коли людям властиво ховатися у собі, жити спога­дами, перебільшувати власні страждання і з задоволенням судити інших, Михайло Чорний сміється, «бо то є добре, хай там що». Бо сміх — то порятунок і звільнення. Сміх — життєст­вердний. Скажете, так виглядає легковажність? Аж ніяк, так виглядає українська се­лянська мудрість!

«За ланом лан, за ланом лан і лан, за Чорним Шляхом, за Великим Лугом» і він вже «йде за часом, як за плугом...»

(Л. Костенко)

Мистецтвознавець, член НСХУ Мілена ЧОРНА