Іван Коваль – непересічний самодіяльний художник народився 9 лютого 1946 року в селі Кирнасівка Тульчинського району. Який залишив особливий слід в історії розвитку народного малярства на Вінниччині, здійснивши надзусилля в боротьбі з своїм недугом. Інвалід дитинства (хворів на поліомієліт), він не міг навчатися в школі, не міг ходити (з 19 років – навіть сидіти). Живопису навчався самотужки, як і всьому іншому (писати, читати), малював лежачи на животі. В усьому йому допомагала мама.
Він створював жанрові картини, відображаючи український народний побут, звичаї, обряди, розваги. Окремі роботи художника зберігаються у Національному музеї народної архітектури та побуту України (м.Київ), але основний свій творчий доробок (100 картин) Іван Коваль заповів дітям – Кирнасівській загально-освітній школі, де і по сьогодні діє його картинна галерея.
* * *
Щаслива та людина, яка на зорі свого життя зустріла когось розумного, доброго. Такого, хто в особистості, що тільки-но формується, відчув майбутнє, повірив у неї. Хто сам є носієм такої енергії, таких ідеалів, що здатні освітлювати ще темне і незбагнене життя, хто вміє виплекати людську душу.
Івану Дмитровичу Ковалю пощастило, бо в його житті знайшлись такі добрі люди як Галина та Іван Волошенюки. Їхні щирі статті відкрили світові ще одного талановитого подільського митця. Це були перші ластівки тієї підтримки, яка стала дуже важливою для молодого художника. Завдяки збереженому листуванню між Іваном Ковалем та Волошенюками, можна стверджувати, що вже в ті роки Іван Дмитрович був досить освіченим, розумівся в питаннях історії мистецтва, знав про долю багатьох художників світу з книг, які йому привозили друзі. А філософські праці допомогли Івану зрозуміти взаємозв’язок усього в мистецтві, ще точніше визначити свій мистецький шлях і ту роль, яку йому було призначено відіграти в культурі свого народу.
Іван з радістю чекав кожного наступного листа від приятелів із Вінниці, ті листи підтримували його, визначали напрям його духовного розвитку Почастішали гості. Приїжджали школярі, журналісти - це надихало художника до творчості. Зустрічі з такими людьми важливі і бажані для кожного, а для людей обдарованих вони просто необхідні. У кінці травня 1987 року у Кирнасівку приїздила група кінематографістів, щоб зняти фільм про творчість талановитого художника-самородка. Радості Івана не було меж: «Така радість, що не можу відійти!» - читаю в одному листі.
Треба сказати, що Івану Дмитровичу щастило на добрих людей, які допомагали Йому. Його постійною помічницею була мати Ксенія Семенівна. Без спочинку - десятки років, не маючи надії на Іванове одужання, була його ногами, очима. Однією долею, одним болем жили вони з сином. Саме цій звичайній сільській жінці в першу чергу треба дякувати за те, що Іван Коваль відбувся в житті, як художник. Але й інші люди, хто як міг, допомагали майстру. Дякуючи Волошенюкам, самодіяльний конструктор Олег Андрійович Остапенко створив спеціальне металеве ліжко для Івана. Воно було зручне і легке, на якому Івана Дмитровича можна було возити по селу, до річки, ставка, в поле. Іван не міг натішитись своїм «літаючим килимом». Він дякував Олегу Остапенку за чудовий подарунок, ділився своїми враженнями у листі. Іван не мав звички жалітись на своє каліцтво, піклувався про інших більше, ніж про себе. Так може чинити лише особистість із розвинутим почуттям людяності.
Розуміючи скороминучість всього живого і сущого, він прагнув чогось, що дало б безсмертя і знайшов його у творчості. Іван Коваль мав вроджені здібності, які не досягаються ні навчанням, ні досвідом, а які, скоріше, є чудом і ласкою долі. Маючи надзвичайно рідкісне обдарування від природи, Іван поповнював свої мистецькі знання з книг. Це читання спонукало його шукати відповідні емоції і хвилювання у своїй душі, давало змогу зрозуміти і оцінити себе. Книги про долю Ван Гога, одного з найвидатніших художників світу, який дійшов найвищої слави в мистецтві, а проте був найнещасливіший з нещасних, наводили на Івана великий сум. «Боги не люблять щастя сильних людей, щастя геніїв, - писав колись Леонід Собінов, і доля завжди така, що художник більше дає людям, ніж бере від них.»
Шлях Івана Коваля до малярства лежав через заховане в характері прагнення самовдосконалення. Замість того, щоб дати відпочити своїм кволим рукам, Іван щодня працював. «Я не ремісник, - пише Іван, - я творець і місія моя - змусити мистецтво заговорити на повну силу». Це слова митця, для якого мистецтво було життєвою позицією, а не тільки кропіткою працею. Можна прослідкувати еволюцію художника на протязі двадцяти років. Змінюються техніки, але перевага надається олійним фарбам. У композиції спостерігається перехід від лаконічних образів в роботах «Каченя», «Гнала гуси на воду» - до складних багатофігурних композицій «На Андрія», «Святить батюшка паски», «Проводи».
Спробуємо наблизитись до розуміння, в чому ж особливість його живопису. Довго можна розглядати, приміром, дійство сільського весілля, хрещення в церкві чи жіночі годинки. Це фольклорне джерело дуже гарно оброблено, надзвичайно легко і просто подано, настільки просто, що воно не лише звертає увагу глядачів, а й магічно притягує до себе. Легкість, світло, сонце - ось основні відчуття від його робіт. Мабуть, саме такою світлою та сонячною і була душа Івана Коваля. Художник у своїх невеликих за розмірами картинах намагався охопити всю широту народного життя, передати не лише багатий етнографічний матеріал, але й проявити цінне живописно-індивідуальне бачення. Вражають його непередбачувані композиційні рішення: «Подільське весілля», «На Івана Купала», «Щедрий вечір», «Різдво»,» Свято Калити». Якщо колеги по творчості до цього йшли шляхом професійного аналізу то Іван дійшов до цього інтуїтивно. Саме природна обдарованість, чистота ідеального і поетичного стилю ставить митця на одне з почесних місць серед майстрів народного малярства України. Твори настільки художньо виразні і змістовні, що сумнівів бути не може - перед нами справжнє високе мистецтво.
Заслужений діяч мистецтв України
Федір ПАНЧУК
